Читати книгу - "Алтин-толобас"

взагалі жодної копійки, — вів Вершинін нескінченну жалібну оповідь. — Зарплата у старшого наукового двісті п'ятдесят тисяч, і ту затримують! П'ять апаратів для мікрофільмування зламані стоять, полагодити ні на що. Ксерокс закомизився — це взагалі трагедія. Та що ксерокс, прибиральницям платити нічим. А прибиральниці, знаєте, не наш брат історик, вони безкоштовно працювати не будуть. Стид і сором, скільки пилюки завелось. Я вам, голубчику, добру пораду дам. Не ходіть ви до нас сюди таким франтом, та ще й при краватці. Пожалійте піджак і манжети. У курточці, у джинсах — якраз буде.

Ніколас був уражений тим, що директор архіву дає малознайомій людині пораду, та ще й з такого інтимного приводу, як стиль одягу. Трохи подумавши, магістр вирішив, що це, хоча й безцеремонно, зате дуже по-російськи, можливо, навіть симпатично.

— Отаке в мене становище, гірше губернаторського, — обеззброююче розвів руками Вершинін. — Без грошей працювати дуже, дуже важко. А що поробиш? У держави грошей нема. Що б ви зробили на моєму місці?

І розчулений Ніколас не витримав. Вершинін дав йому пораду першим, та й до того ж сам запитує. Треба допомогти.

— На вашому місці, пане директор, я зробив би ось що, — все ще трохи ніяковіючи, почав Фандорін. — По-перше, я не розумію, чому архів дозволяє дослідникам користуватися своїми унікальними фондами безкоштовно. Замість того, щоб обмежувати доступ у ваші читальні зали, відсікаючи бездіяльно цікавих і приймаючи тільки спеціалістів, ви могли б розчинити двері для всіх бажаючих, але ввести при цьому невелику абонентську плату. Я з охотою заплатив би за честь попрацювати у вашому читальному залі. А по-друге, я впевнений, що багато моїх колег заплатили б куди більш істотні суми, якби ви приймали замовлення від приватних осіб на проведення того чи іншого дослідження. Скажімо, мені потрібно зісканувати необхідний документ і ще проглянути стовпці Іноземського, Рейтарського та кількох інших приказів з певної досить вузької теми. Ця робота забере в мене тиждень, плюс до цього я витратив і ще витрачу чимало грошей на квитки, готель тощо. Повірте, я із задоволенням заплатив би одну чи навіть дві тисячі фунтів, якби це завдання виконав для мене хтось із ваших чудових фахівців…

— А що ж, прекрасна ідея, — пожвавішав директор. — Звичайно, виникне маса фінансово-бюрократичних труднощів, але гра варта…

Він не встиг договорити — у двері постукали, й одразу ж, не чекаючи відповіді, ввійшов елегантний, стрункий брюнет у модних вузьких окулярах і зі спортивною сумкою в руці. Із сумки стирчали рукояті двох тенісних ракеток.

— Станіславе Кіндратовичу, — невдоволено сказав брюнет, побіжно глянувши на Фандоріна, — я ж прохав мене відпустити раніше. В мене турнір на Петровці.

— Так-так, — вибачливим тоном відповів директор, — пам'ятаю, голубчику. Але ось прибув містер Фандорін, із британського Королівського історичного товариства. Допоможіть йому добути оту цидулку зі сховища, а то примусять до завтра чекати. Незручно — гість усе-таки. До речі, познайомтесь — Максим Едуардович Болотников, Ніколас Фандорін. Ось бачите, голубе, який солідний супровідний документ, з гербом і водяними знаками. Як воно там було? — Вершинін надів окуляри й зачитав із рекомендаційного листа (вимова в нього була просто жахлива): — «… please give every possible assistance to Sir Nicholas A. Fandorine, M. A., Bt.». Просять надати усіляку підтримку. До речі, пане Фандорін, що таке «М. А.», я знаю — це «магістр гуманітарних наук», а от що таке «Bt.»? Яке-небудь вчене звання чи нагорода?

Ніколас болісно почервонів. Учений секретар Товариства, давній покровитель і доброзичливець, у гонитві за більшою переконливістю явно перестарався. Навіщо це потрібно — «Sir, Bt.»?

— Ні, Станіславе Кіндратовичу, «Bt.» значить «баронет», спадкоємний титул, — сказав Болотников, розглядаючи англійця, буцімто був експонат кунсткамери. — Як Баскервіль, пам'ятаєте? Якщо мені не зраджує пам'ять, титул баронета був вигаданий Яковом І для поповнення королівської скарбниці. Всякий бажаючий міг облагородитися, внісши щось близько тисячі фунтів.

Ніколас, який знемагав одразу від двох неприємних почуттів — ніяковості й заздрості до блискучої ерудиції молодого світила історії, — промимрив:

— Це ви говорите про стародавніх баронетів, восьмих чи навіть десятих у своєму родоводі. Таких у наші часи лишилося мало. Я ж тільки другий баронет, першим був мій батько. Він не купував титулу, королева зробила батька баронетом за досягнення в медицині…

Безглуздо вийшло, недостойно — ніби він за сера Олександера виправдовувався.

Коли вийшли з директорського кабінету, Болотников насмішкувато запитав:

— Так як вас правильно називати? «Сер Ніколас» чи «сер Фандорін Другий»?

— Якщо вас не обтяжить, називайте мене просто Нік, — попрохав магістр, хоча терпіти не міг скороченої форми свого імені.

Моцарт подивився на годинника й насупився.

— Ось що, сер Нік, я посаджу вас у своєму кабінеті, а сам спущуся у сховище. Доведеться почекати — поки знайду потрібний опис, поки відшукаю справу… Чорт, до першої гри запізнюся. Ще в пробці настовбичишся… Залишу тачку, махну на метро.

Останні фрази було вимовлено впівголоса й адресовано явно не Ніколасу, а самому собі.

— Скажіть, Максиме Едуардовичу, — не впорався з цікавістю Фандорін, — пан директор говорив, що вам пропонували місце в Стенфорді, та ви відмовились. Чому? З патріотизму?

— Який до дідька патріотизм! — Болотников подивився на Ніколаса, наче на розумово відсталого. — Я фахівець з російської історії та палеографії. Всі важливі документи з моєї спеціальності перебувають у Росії, не в Стенфорді. Й наукові відкриття, значить, теж робляться тут. Нехай до Стенфорда їдуть ті, кому танхаус і гольф-клуб важливіші науки… Ви привезли вашу половину листа? Дозвольте поглянути.

Ніколас обережно дістав із кейса спеціальний вузький конверт, із конверта — цупкий, нерівний по краях і обрізаний посередині аркуш.

Максим Едуардович, зосереджено зсунувши брови, поплив по ньому очима.

— Ось тепер остаточно пригадав. Жахливий почерк, довелося поморочитися.

— А мені ж бо тим паче, я не палеограф! — вигукнув Ніколас.

— Самі ж хоч впораєтесь? — недовірливо подивився на нього Болотников. — Чи допомагати доведеться?

«Ось він, істинно російський характер», — подумав Фандорін. Зовні чоловік непривітний, колючий, можна сказати навіть неприємний, а яка готовність прийти на допомогу. Запропонував ніби неохоче, та видно, що, коли попросити, не відмовить.

— Спасибі, допомога не знадобиться. Тепер у мене є «Scribmaster», він виконає всю роботу за мене.

— Хто-хто?

І Ніколас пояснив про свою надзвичайну криптографічну програму, створену спеціально для розшифровування середньовічних рукописів. Болотников слухав і тільки головою хитав.

— Усе вам, західникам, дістається на блюдечку. Гаразд, сидіть — чекайте. Хвилин сорок знадобиться, а то й година.

І Фандорін лишився сам. Сів на стілець, але через секунду підхопився й заметався по крихітному кабінетику.

Господи, невже за сорок хвилин або за годину