Читати книгу - "Бігуни"

Кількість мешканців тут завжди змінна, вона флуктує. Цікаво, що популяція збільшується під час туманів і гроз. Якщо хочеш почуватися тут добре, не можна надто кидатися в очі. Іноді, коли їдеш ескалатором і минаєш братів та сестер у мандрівці, здається, ніби всі тут є препаратами у формаліні, які спостерігають один за одним крізь скло. Люди, вирізані з картинок, зі світлин у путівнику. Наша адреса — місце в літаку: скажімо, 7D або 16А. Величезні транспортери везуть нас у протилежних напрямках: одні — в шубах і шапках, інші — в сорочках із пальмами й бермудах, одні — з очима, вицвілими від білини снігу, інші — обпалені сонцем; одні — просяклі північною вільготою, пахом гнилого листя й розм’яклої землі, інші — з піском у закамарках сандалій. Одні — смагляві, обвітрені, темнолиці, інші — сліпучо-білі, аж фосфоресцентні. Є такі, що голять голови, і такі, що ніколи не стрижуть волосся. Є високі й кремезні, як он той чоловік, а є тендітні й дрібні, як ота жінка, що ледве сягає йому до пояса.

У них є й своя музика. Це симфонія авіаційних двигунів, кілька простих звуків, розлитих у позбавленому ритму просторі, ортодоксальний двомоторний хор, мінорно-понурий, інфрачервоний, інфрачорний, largo на одному-єдиному акорді, який виснажує сам себе. Реквієм, що починається потужним заспівом злету і закінчується гальмівним «амінь».

Подорож до власного коріння

На гостели потрібно подати до суду за «ейджизм», дискримінацію за віковими ознаками. З якихось причин вони приймають на ночівлю лише молодь; ця вікова планка змінюється, але можна не сумніватися, що сорокалітній не пройде. Чого молодь має користуватися такими привілеями? Невже не досить того, що вона привілейована самою природою?

От узяти хоча б тих обходисвітів із наплічниками, які переважно заповнюють більшість гостелів, — високі, сильні чоловіки та жінки з чистою здоровою шкірою, мало хто з них палить або вживає якусь гидоту, хіба що скрутять собі косяка час від часу. Подорожують екологічним наземним транспортом, нічними потягами, переповненими автобусами далекого сполучення. У деяких країнах їм ще вдається піймати автостоп. Вечорами вони дістаються до своїх гостелів і за вечерею починають одне одному ставити Три Подорожні Запитання: звідки ти походиш? Із якої країни прибув? Куди мандруєш? Перше питання визначає вертикаль, два наступні — горизонталь. Таким способом їм вдається усталити щось на зразок спільної системи координат, і, лише зручно розташувавшись на цій спільній мапі, вони засинають спокійно.

Той, кого я зустріла в потязі, подорожував, як і більшість із них, у пошуках власного коріння. То була доволі складна мандрівка. Його бабуся по лінії матері була російською єврейкою, а дідусь — поляком із Вільна (обоє покинули Росію разом з армією генерала Андерса і після війни оселилися в Канаді); натомість дідусь по лінії батька був іспанцем, а бабуся — індіанкою з племені, назви якого я не пам’ятаю.

Він був на самому початку своєї подорожі, і все це, здається, трохи його бентежило.

Подорожня косметика

Сьогодні кожна пристойна парфумерна крамниця пропонує клієнтам спеціальну серію косметики для мандрівників. У деяких великих магазинах для неї навіть призначена окрема полиця. Тут можна спорядитись усім, що знадобиться в мандрівці, — шампунем, милом у тюбику, щоби прати білизну в готельних ваннах, складаними зубними щітками, кремом для засмаги, спреєм проти комарів, серветками, просоченими пастою для взуття (пропонується ціла гама кольорів), інтимними гігієнічними наборами, кремом для ніг, кремом для рук. Характерною рисою всіх цих вигадливих штучок є їхній розмір — усі ці тюбики, баночки й флакончики не більші, ніж великий палець; у найменшому наборі для шиття вміщаються три голки, п’ять клубочків ниток різного кольору, по три метри у кожному, два білі аварійні ґудзики і шпилька. Особливо зручна річ — лак для волосся у спреї, мініатюрний флакончик уміщається на долоні.

Здається, косметична промисловість визнала феномен подорожі зменшеною копією осілого життя, його іграшковою, дещо інфантильною мініатюрою.

La mano di Giovanni Battista[10] 

Світу надто багато. Його варто було б трохи зменшити — замість того, щоб розширювати, помножувати. Варто було б його знову замкнути у маленькій бляшанці, такому собі переносному паноптикумі, і дозволити зазирати туди лише в суботу пополудні, коли всі щоденні справи вже зроблені, коли білизна випрана й випрасувана, а сорочки вишикувані на спинках крісел, коли підлоги випуцувані, а на підвіконні стигне дріжджовий пиріг, посиланий здобною крихтою. Зазирати всередину, ніби до фотопластикона, чудуючись кожній подробиці.

Мабуть, уже запізно. На жаль.

Здається, єдине, що тепер залишається, — це навчитися без кінця вибирати. Бути як отой мандрівник, якого я зустріла в нічному потязі. Він казав, що вряди-годи мусить відвідати Лувр і зупинитися перед єдиною картиною, котру, на його думку, варто бачити. Стати перед картиною Івана Хрестителя і простежити поглядом за його піднесеним угору перстом.

Оригінал і копія 

Чоловік у буфеті одного музею колись сказав мені, що ні від чого не отримує такого задоволення, як від спілкування з оригіналом. Ще твердив таке: що більше на світі стає копій, то могутніша сила оригіналу, який часами набуває потуги реліквії. Бо ж насправді важливим стає поодиноке, те, над чим тяжіє приголомшлива загроза знищення. Підтвердженням його слів був гуртик туристів, які поряд у побожному зосередженні споглядали картину Леонардо да Вінчі. Лише вряди-годи хтось, не витримавши напруги, гучно клацав фотоапаратом, і це звучало, наче якесь «амінь», промовлене новітньою цифровою мовою.

Потяг боягузів 

Існують потяги, спеціально призначені для того, щоби пасажири в них спали. Там є лише спальні вагони і один вагон-бар, — навіть не ресторан: досить і бару. Такий потяг, наприклад, курсує між Щецином і Вроцлавом. Він вирушає о 22.30 і прибуває о 7.00, але ж дорога не така й далека, якісь триста сорок кілометрів, їх можна було би подолати за п’ять годин. Але не завжди йдеться про те, щоби було швидше, — фірма дбає про комфорт пасажирів. Потяг зупиняється в полях і стоїть серед нічних туманів, такий собі тихий готель на колесах. Не варто мчати наввипередки з ніччю.

Є ще непоганий потяг Берлін — Париж. І Будапешт — Белград. А ще Бухарест — Цюрих.

Гадаю, їх спеціально придумали для тих, хто боїться літати. Ці потяги сором’язливі, краще не зізнаватися, що їздиш ними. Зрештою, їх не надто й рекламують. Це потяги для сталої клієнтури, для того мізерного відсотка людей, які помирають