Читати книгу - "Бойня номер п'ять"

Вона так ніколи з цим і не визначилася. Проте її нестерпно тягло до розп'яття. Коли під час Великої депресії їхня маленька родина відвідала кілька західних штатів, вона в сувенірній крамничці у місті Санта-Фе придбала одне таке розп'яття. Як і багато хто з американців, вона намагалася побудувати своє життя, спираючись на речі, які їй трапилися в різних сувенірних крамничках.

Саме так розп'яття опинилося на стіні у спальні Біллі Піліґріма.

* * *

Поки вони сиділи в канаві, розвідники ніжно погладжували міцні дерев'яні приклади своїх рушниць. Нарешті вони пошепки сказали, що треба рушати вперед. За ті десять хвилин, що вони тут переховувалися, ніхто так і не поцікавився, чи поцілив він у когось, і не підійшов, щоб добити ворога. Ясно, то снайпер був десь далеко і діяв самотужки.

За якийсь час четверо солдатів виповзли з канави, і по них більше ніхто не стріляв. Вони заповзли у найближчий лісок, немов якісь зацьковані звірі. І тільки тоді вони випросталися і наддали ходи. Вони опинилися в темному й старому лісі. Сосни росли рівними рядами, і ніякого підліска. Земля була вкрита глибоким незайманим снігом. І як американці не маскували свій рух, за ними в снігу залишався чіткий слід, немов схема з підручника бальних танців: ліва - права - реверанс, ліва - права - реверанс.

* * *

«Підтягнися й більше не відставай», - пригрозив Роланд Вієрі, тільки-но Біллі Піліґрім підвівся з канави. Вієрі був вдягнений і озброєний до зубів. Через свій малий зріст і велику вагу він скидався на колобка.

Він начепив на себе все, що йому колись повидавали, виряджаючи на фронт, до того ще й усе, що йому надавали вдома: каску, прокладку для каски, вовняну шапочку, шарф, рукавиці, бавовняну майку, вовняну майку, вовняну сорочку, светр, робу, тужурку, шинель, бавовняні кальсони, вовняні кальсони, вовняні штани, бавовняні шкарпетки, вовняні шкарпетки, солдатські черевики, протигаз, казанок і солдатське кухонне начиння, аптечку, кинджал, ковдру, плащ-намет, дощовик, куленепробивну Біблію, брошуру «Знай свого ворога», ще одну брошуру, яка називалася «За що ми воюємо», ще брошуру з німецькими фразами в англійській транскрипції, які дали б йому змогу запитати в німців «Де розташований ваш штаб?», «Скільки ви маєте гаубиць?» або наказати їм «Здавайтеся! Ви оточені!», ну і так далі.

Вієрі також мав цеглинку з надзвичайно м'якого бальсового дерева, яка за польових умов могла йому правити за подушку. Йому також видали комплект із двох суперміцних кондомів, що мали позначку «Лише для профілактики від венеричних хвороб». При ньому також був свисток, який він не збирався нікому показувати, аж поки його не зроблять капралом. А ще він мав порнографічну фотографію, на якій жінка намагалася здійснити статевий акт із шотландським поні. І він раз у раз примушував Біллі балдіти від цієї картинки.

* * *

Жінка та поні стояли на тлі помпезної завіси, яка по краях була прикрашена китицями. А обабіч височіли дорійські колони. Під однією з колон стояв кадуб із пальмою. Картинка, яку Вієрі носив на собі, була репродукцією першої порнографічної фотографії в історії. Слово фотографія почали вживати в 1839 році, коли Луїс Ж. М. Даґер повідав членам Французької академії таке: якщо за допомогою спеціального апарата на металеву пластину, вкриту тонким шаром йодистого срібла, спіймати якийсь образ, то, обробивши пластину ртутними парами, можна перенести його відбиток на папір. А в 1841-му, тобто лише за два роки після цього, поліція заарештувала помічника Даґера Андре Ле Февра за те, що той у парку Тюїльрі намагався продати якомусь поважному джентльменові знімок жінки з поні. І саме там, у парку Тюїльрі, Вієрі й придбав цю фотографію. На суді Ле Февр твердив, що цю картинку можна вважати витвором образотворчого мистецтва і що, роблячи цю фотографію, він намагався оживити безсмертні образи грецької міфології. І що саме колони і пальми є переконливим доказом цього.

Коли ж його запитали, про який саме міф тут ідеться, Ле Февр відповів, що існують тисячі подібних міфів, де жінка представляє смертне людство, а поні - безсмертних богів.

Йому дали півроку в'язниці, де він і помер від запалення легенів. Отаке.

* * *

Біллі й розвідники були дуже худі, а Вієрі мав стільки зайвого жиру, що міг би собою зігріти цілий ангар. Під незчисленними шарами вовни та шкіряних пасків, та полотна він пухкав і гугонів, немов доменна піч. Він мав стільки дурної сили, що тільки й робив, що гасав туди-сюди між розвідниками й Біллі, доставляючи накази та вказівки, які ні від кого не походили і всіх дратували. А що він був найдіяльніший з усіх, то почав підозрювати, що в цьому підрозділі він - командир.

Він так угрівся під шарами свого одягу, що йому геть відбило будь-яке відчуття небезпеки. Його бачення зовнішнього світу було обмежене тим, що добивало до нього через вузький отвір між краєм каски і шарфом, який сплела його мама. Цей шарф від перенісся до підборіддя ховав дитячі риси його рожевого обличчя. Він так угрівся, що вже почувався як у себе вдома. Ось він щойно повернувся з війни і, оточений батьками та сестрою, розповідає їм про війну, як воно там насправді було. І це в той час, як справжня війна відбувалася довкола нього.

На війні насправді, за його версією, все відбувалося саме так. Оскаженілі німці кинулися в наступ. Жменька братів-артилеристів відбивала атаку за атакою, втім, сили були нерівні, й усі, крім Вієрі, полягли смертю хоробрих. Отаке. А тоді доля звела його з двома розвідниками, і вони стали нерозлийвода, і, оцінивши ситуацію, вони вирішили прориватися з боями до своїх. І ніщо не могло їх зупинити. Краще смерть, ніж полон. Після кожної маленької перемоги вони тисли один одному руки. Вони називали себе «трьома мушкетерами».

А тоді цей нікчема-студентик, такий слабак, що його взагалі не повинні були й пускати до війська, почав канючити, щоб вони взяли його з собою. А в нього не те що зброї, але й ні каски, ні ножа, ані пілотки не було. Він навіть ходити по-людськи не міг - то припадав на ногу, то підстрибував: плиг-скок, плиг-скок, чим страшенно казив усіх. Ба більше - він тільки й робив, що видавав наші позиції німцям. На нього гидко було дивитися. У тій історії, що її для своїх родичів виплекав Вієрі, три мушкетери мусили