Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

А він тихо сміявся. Йому було радісно, а може, він хотів мене збентежити. В його очах відбивалися море і білі хмари. Він був худий і голодний, але він був сильний.

— Моя володарко, вибач за це нахабство, — мовив він. — Я стану на коліна перед тобою, я твій гість і я твій в’язень, ти можеш робити зі мною все, що хочеш.

Він усміхався, говорячи це.

Тоді я зрозуміла, що цілком у його владі. Мій гнів видав мою слабкість. Ледь помітні знаки на моєму обличчі видавали мої почуття. Він міг робити зі мною все, що захоче. Все залежало від його мистецтва. Мистецтва мисливця.

Він вклонився й пішов.

А я заплющила очі.

* * *

Відтоді він весь час усміхався, коли мене бачив, і мене знищував вираз його очей, зухвалість його посмішки, радість його сміху. Він і далі грав у свою гру, ніби знаючи те, чого я не знала.

Одного разу я знайшла його на березі, він щось розповідав моїм дівчатам, і їхній дзвінкий сміх було чути по всьому острову. Я підійшла до них тихо, ледь торкаючись землі. Чому мої служниці спілкуються з чоловіком без мене? — запитала я. Я хотіла надати своєму голосові суворості, але відчувала, як він рветься, мов тоненька нитка на полотні.

Вибач, володарко, сказав він зі своєю зухвалою посмішкою, ми не хотіли тебе засмутити, але я можу повторити свою оповідь знову, спеціально для тебе. Одна з дівчат щось хотіла додати, я покарала її гнівним поглядом. Жестом наказала всім їм покинути нас.

Ми лишилися на березі самі, і я не знала, що сказати. У моєму погляді був гнів і докір, але чи мала я чим йому дорікнути? Злість оголює душу, робить її вразливою, я знала про це. Злість — це зворотний бік любові, нею ми хочемо знищити тих, хто сильніший за нас, хто може знищити нас. Я мовчала, я не могла вичавити з себе жодного звуку, я не могла поворушити вустами, мені здавалося, що кожен жест і кожне слово викажуть мене.

Тоді він став розповідати історії про Трою. Про битви, хитрощі, сміливість та грубість. Це історії не для дівчат, казав він. У них забагато жаху, у них забагато чорного. Тоді це історії для жінок, відповідала я.

Ці оповіді полонили мене. Моя злість танула, моє самолюбство розчинялося в повітрі, як дим.

Я багато розпитувала. Гнів поступився місцем цікавості, потім увазі, потім захопленню і зачаруванню. Мене зачаровувала оповідь, а потім і сам оповідач.

Він м’яко і тихо розповідав про те, в чому не було ані м’якості, ані тиші.

* * *

— Чи правда, що Гелена була найвродливіша жінка на землі, Одіссею?

— Я не знаю, — відповідав він, — але в ній було те, що позбавляло розуму. Ти втрачав здатність думати, дивлячись на неї.

— Ти теж був у неї закоханий?

— Ні, я закохуюся лише в тих, хто рятує мене.

— Отже, ти маєш закохатися в мене, Одіссею.

— Чому, Каліпсо?

— Бо я врятувала тебе.

— Мене врятували дві дерев’яні колоди.

— На цьому острові виживає лише той, кого рятую я, Одіссею.

Мовчанка. Посмішка.

— Звісно, моя володарко.

Я хотіла, щоби він відчув мою владу, та насправді він відчув мою слабкість.

Він називав мене володаркою, бо відчував, що може робити зі мною все, що захоче. Тільки той вміє бути полоненим, хто сам уміє брати в полон. Тільки той вміє коритися, хто вміє володарювати.

* * *

Так, я навчилася коритися, адже я вміла володарювати. Маленькі дівчатка, які щойно вийшли зі свого дитинства, і гадки не мають, як це солодко: бути підкореною. Вони бунтують, вони опираються, вони сперечаються, на кожне «так» вони кажуть «ні», на кожне «ні» вони кажуть «так», але тільки тому, що не вміють триматися прямо, не вміють стояти незрушно під водоспадом життя, під потоком сил та спокус.

Вони чинять спротив, бо не вміють веліти, вони пручаються, бо не вміють наказувати. Свобода — це здатність зміцнити волю, що стала твоєю. Навіть якщо це воля іншого.

Ти просто зміцнюєш річку, що тече своєю силою, ти вже не чиниш спротиву, ти вже не кажеш «ні».

Лише той уміє коритися, хто вміє володарювати.

* * *

Чоловік, який лишився зі мною на ніч, захоче лишитися надовго.

Одіссей знав, що минають роки. Рік за роком ми разом зустрічали весну. Рік за роком ми збирали виноград і робили з нього вино. Жодного разу я не чула від нього про Пенелопу. Чи існувала вона? Чи пам’ятав він про неї?

Пам’ять чоловіків схожа на південні ріки. Більшу частину року вони стоять зі сухим дном, із порожнім річищем.

Кажуть, я хотіла знищити пам’ять цього мандрівника. Але він знищував її сам, виливаючи з себе щоранку, як воду в землю. Земля моя тільки мовчки приймала її.

Інколи Одіссей лишав мене та йшов у глибину острова. Він полював, він дивився на небо, він думав. Можливо, він плакав про свою Пенелопу. Та зі мною очі його були сухі, як південна ріка.

Він лишився зі мною на сім років. Він знав, що кохати — це втрачати час. Він знав, що кохати — це забувати.

* * *

Чи може смертний полонити бога? Чи може він думати, що розставляє свої сіті так вміло, що в них опиняться безсмертні?

Одіссей повірив, що може бути моїм володарем. Спочатку страх наповнив мене, я не повірила сама собі, я заплющила очі, намагаючись відчути майбутнє. П’ять років я тримала свої очі заплющеними, п’ять довгих років.

Кажуть, увесь цей час він був у моєму полоні. Це неправда. Це він тримав мене у полоні, на моєму острові, моєму власному острові, білому, як мушля, круглому, як сама земля.

Потім я розплющила очі і зрозуміла: ні, боги, ні.

Смертний не може бути володарем безсмертної. Навіть якщо безсмертна хоче цього, навіть якщо хоче. Ні, Одіссею.

П’ять років він робив зі мною все, що хотів. Щодня він ішов далі та далі у своїй уяві і я дозволяла йому все, чого бажало його серце, чого бажало його тіло. Але гра має початок і вона має кінець.

Я знаю, в чому найбільший біль чоловічого серця. Чоловіки не терплять, коли втрачають те, чим володіли. І що солодше було володіння, то тяжче буде страждання.

Справжнє кохання приходить лише зі втратою. Квіти розцвітають лише тоді, коли настає зима.

Я занурювала його в себе, так глибоко, як могла. Я