Читати книгу - "Біла ніч"

— Та навіть арештованим побачення дозволяють і передачі, хіба забула! — пролунало у відповідь.

— У москалі забрили. То, вважай, арештували, — додав хтось із гурту.

— Уляно, пощо дітей привела! Забирай геть! — крикнув Антонюк.

Дружина не послухала. Навпаки — рішуче вивела їх поперед себе, хлопчикові тицьнула в руки невеличкий клумак, а коли заговорила, голос задзвенів:

— Ми нічого поганого не хочемо! Поїсти принесли людям! Навіть німаки пускали нас полонених годувати! І ми всіх годували! Ваших, червоних, так само, і ляхів теж! А ті ж нас тут різали й убивали!

— Уляно!

На його вигук жінка знову не звернула увагу, далі вела своє:

— Бабів боїтеся — діток пустіть! Хай вони все передадуть! Ми тут постоїмо! Чи ви з дітьми будете воювати? Уже скоро рік ячите нам про справедливу владу! Де вона, де?! Ходіть усі!

Махнувши рукою, Уляна закликала жінок ступити ближче до огорожі.

За мить через дріт летів перший клумак.

Автоматники відреагували на різкий рух, натиснувши на спуски. Спершу не витримав один, його в унісон підхопив зовсім молоденький, що стояв поруч. За ним стрельнули інші, але зі свого місця Чотар бачив чітко: саме молодий солдатик не впорався, не підняв дуло, аби черги пішли вгору.

Хлопчик з клунком закричав і осів, завалюючись на бік.

Солдатик утупився в нього, опустив автомат, вирячив очі.

— УБИ-И-И-И… — усі жіночі голоси злилися в один, до нього домішався дитячий плач.

— Гадюка! — заревів Антонюк, сіпнуся на солдатика, та інший, котрий поруч, старший і досвідченіший, збив чоловіка прикладом. Коли той упав, ударив згори. Раз, два, більше не встиг — Якова спритно оточили, прикрили від ударів.

Старшина знову висмикнув пістолет із кобури, пальнув у повітря, рявкнув:

— Стояти! Відставити! Забрали зброю, вашу мать! Подуріли!

Чомусь подіяло — жінки стихли, відступили далі, тільки Уляна сиділа біля підстреленого хлопчика, поклавши синову голову собі на коліна, а донька поруч сіпала маму за лікоть, тихенько підвиваючи.

— Бачите, до чого довели! Якого хера полізли! Сидіть собі тихо! — розходився старшина, далі видавши, як на Чотаря, зовсім уже дурне: — Хіба тут голодом морять? Дурні ви баби! Шкоди тільки наробили! — І відразу, без переходу, ступив до солдатика, затопив у пику: — Не бачиш, куди смалиш? Мене під трибунал підводиш? Ти сам туди підеш, рачки полізеш!

— Товаришу старшина…

— Мовчати! — Від безсилої люті той тупнув ногою, розбризкуючи багнюку. — Забрали б уже вас усіх звідси швидше! Ненавиджу, як набридли, осточортіли, остогиділи хохли!

— Уляно! — знову вигукнув Антонюк, хоч його негайно затюкали.

— Яшко, живий! — озвалася Уляна. — Дихає, Яшко!

На старшину новина подіяла так, ніби другим сильним ударом його привели до тями. Забувши про солдатика, він стрепенувся, крутнувся на каблуку, ступив до огорожі майже впритул.

— Везе ж тобі, бабо! Усім тут пощастило. Не лізь, куди не треба. Чула, мужик сказав — дітей бережи. А ти?

Уляна підвела голову. Далі сиділа, пестила рукою сина, який уже отямився від шоку й розплющив очі, тихенько стогнучи. Дивлячись прямо на старшину, розділена з ним колючим дротом, сказала, мов плюнула:

— Ненавиджу.

Прозвучало, як минулого разу, голосно й дзвінко. Чотареві навіть здалося — луна пішла.

Клацнули автоматні затвори.

Хтось із жіночого гурту знову зойкнув.

Старшина вкотре сплюнув, копнув клумак, що валявся поруч, махнув рукою:

— Та горіть ви всі вогнем! От же ж блядство! Чорт із вами, баби, підходьте по черзі. Ви, — глянув на автоматників, — стали в ряд, зробили коридор. Отуди, між вами, хай кидають. А ви, — розвернувся до мобілізованих, — так само по одному підходьте й беріть свою шамовку. І все, більше ніхто ні з ким не говорить. Виконуйте!

Поки вартові ставали у два ряди, старшина, згадавши щось, тицьнув у ще осоловілого солдатика:

— Ти.

— Так точно, товаришу старшина! — виструнчився той.

— Що «так точно»? Прізвище твоє забув.

— Рядовий Яблочков!

— Як?

Це справді прозвучало кумедно.

— Яблочков, — повторив солдатик, для чогось додавши зовсім не за уставом: — Ваня.

Старшина похитав головою, поклав пістолет, застебнув кобуру.

— Ось що, Ваня Яблочков. Біжи бігом ось до жінки. Дай індивідуальний пакет, хай малого перев’яже. Сам звідки?

— Рязанський. — І тут же, з погано прихованою гордістю, додав: — Село Константиново, чули?

— Хріна мені про кожне село чуть?

— Так у нас же в селі Єсенін народився!

— Куркульський співець ваш Єсенін. Нам політрук казав, — відмахнувся старшина, але обстановка від цього вже відчутно розрядилася. — А ти, рязанський, коли із села, то даси коневі раду. Он там, біля будки, — кивок у бік нашвидкуруч зведеної караулки, — віз стоїть, запряжений. Сам пацана до фельдшера завезеш, потім доповіси.

— А мене не приб’ють? — ляпнув солдатик.

— Приб’ють — не доповіси, — зовсім уже по-простому, ніби переводячи подих після важкої роботи, сказав старшина.

І сплюнув, утративши враз інтерес до всього довкола.

Цвяшко знову підсів до Чотаря, коли табір поволі огорнули сутінки.

— Тримай картоху, — простягнув йому картоплину в кожушках, а коли Мирон узяв, видобув із кишені потовчене яйце, почав лупити.

— Ти так на все глядів, наче радів, — сказав Чотар. — Подобається?

— Еге. — Степан посміхнувся, та знову застогнав, торкнувшись вільною рукою пошкодженого рота. — Щось москалі ниньки добрі. Мене, бач, пожаліли. Дитину не добили, Яшко живим лишився. Бережуть.

— Оце тішить?

— Мене, Мироне, тут нічого не радує. — Він намалював рукою в повітрі неправильне коло. — Тому я й тікав не знати куди.

— Недалеко забіг.

— А тобі наче це до душі. Ну, що зловили мене й боки нам’яли.

— Дурило. — Чотар відкусив шматок картоплини.

— Ти сильно вумний, як вутка. — Цвяшко висипав біля себе яєчні лушпайки, навернув зверху носаком чобота землі. — Хоча… Може, і мудрий. Я тут чув, можуть завтра пропонувати записуватись у самооборону. Місцеву. Залізно на фронт не поженуть.

— «Яструбки»?

— Отож. Хочеш — давай.

— Мо’, з тобою вдвох? До пари?

Степан куснув яйце непошкодженим краєм рота, обережно прожував, знову скривився. Мирон після короткої паузи шарпонув його за лікоть.

— А може — той? Завтра рано рвонемо?

Цвяшко закашлявся від несподіванки, ледь не вдавившись. Чотар постукав його по спині.

— Чого ти?

— Нічого. — Степан перевів подих.

— Злякався?

— Краще скажи, чого це раптом надумався. Сидів собі тихенько — і мов з дуба впав: гайда, мовляв, разом. Чому я маю тобі довіряти? Ти хто такий узагалі?

Мирон знітився. Це вже скидалося на допит — після повернення комуністів його викликали до районного управління НКВС. Навіть переночував у камері, де досвідчені люди заспокоїли: було б щось, відразу б забрали в область і говорили б інакше. А так для порядку допитували всіх