Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Тим часом Маркольт, німчин, позвав усіх князів до себе на обід — Василька, Льва, Войшелка. І стали вони обідати, і пити, і веселитися. Василько ж, напившись, поїхав додому спать, а Войшелк поїхав до монастиря, де ото він стояв.

Але після цього приїхав до нього в монастир Лев і почав говорити Войшелкові:

«Куме! Випиймо по чаші вина!» І стали вони пити, а диявол, споконвіку не хотячи добра роду людському, вложив у серце Львові [злий намір], і вбив він Войшелка…» [18, с. 427].

Я навів цей довгий витяг із Літопису Руського, аби ще раз переконати читачів у московській літописній фальші. Не могли ні галицькі, ні волинські літописці так писати про своїх князів, виставляючи обох цілковитими п’яницями-шибайголовами та змовниками-убивцями. Що цікаво — жодного слова осуду князя-вбивці хрещеного батька власного сина, ні осуду князя Василька, котрий порушив своє слово-гарантію, у хроніці немає. Це в той час, коли в українського народу з давніх-давен засуджувалося пияцтво, а монахам українська церква забороняла вживати алкогольні напої.

Наведений текст немає нічого спільного ні з українською церквою, ні з українською мораллю, ні з українськими князями.

Це є стовідсоткова вставка московитів — за ментальністю, за поглядами, за вчинками, за їхніми давніми «былинами», за всіма народними ознаками російської натури.

Великий український письменник Євген Гуцало у своїх геніальних новелах «Ментальність орди» писав ось таке:

«В Адама Олеарія, дипломатичного представника німецького князівства Голштінія у Росії, в його «Описі подорожі в Московію»… знаходимо, що монастирські служки «охоче дають себе пригостити добрим друзям, так що інколи доводиться везти їх п’яними з домівок у монастир» [170, т. 5, с. 460].

Маємо стовідсотково подібну картину ментальності московських монахів, описану німцем Олеарієм 1633 року і Літописом Руським. Московія, фальшуючи хроніки, приписувала українцям свій стиль поведінки та свою ментальність. У Галичині та Волині в давні часи люди так не поводилися, народний побут такого не дозволяв.

Послухаємо далі Євгена Гуцала:

«Церковний собор, скликаний у 1551 році, знано як Стоглавий… Невидимий зелений змій весь час літав на Стоглавому. Говорилося не про те, що слугам Божим не можна пити, — осуджувалося зловживання. Мовляв, з давніх-давен монахи шанували хмільні напої, славлячи Вседержителя, пили розумно — одну чашу, дві чаші, три чаші, бо знали міру, а теперки по обителях монахи не знають ніякої міри: «а ще имеем питие пьянственное, не можем воздержатися. но пием до пьянства» [170, т. 5, с. 461].

Не думаймо, що московські чорноризці так себе поводили тільки у ХVІ–ХVІІ століттях. Послухаємо стародавню російську народну «былину», яка розповідає про поведінку національного героя Московії:

«Ще з дитячих літ відомі рядки про Іллю Муромця та Солов’я-Розбійника.

А то свищет Соловей да по-соловьему,

Он кричит злодей-разбойник по-звериному» [170, т. 5, с. 402].

А ось і російський Ілля Муромець:

«Хоч і де вештався богатир у чистому полі, та дістався стольного Києва. Тут захотів похмелитися, а що його мошна спорожніла, то попросив «три бочки сороковые зелена вина безденежно». «Чумаки целовальники» йому відмовили, — обізвавши старим собакою…

Да не много-то Илья у них спрашивал,

Да не много с ними разговаривал.

Приходил он ко подвалу кабачному,

Он пинал правой ногой во двери подвальны,

Брал он бочку сороковую под пазуху,

Да другую брал под другую,

Третью бочку он ногой катил.

Выходил Илья да на зелёный луг,

Закричал он во всю голову человечию,

Во всю силу свою богатырскую,

Он зычным громким голосом:

«Ай вы братцы мои пьяницы,

Да вы голи кабацкие,

Кабацкие голи, мужички деревенские!

Вы пожалуйте ко мне на зелёный луг,

Да вы пейте у меня зелена вина допьяна;

Вы молите Бога за старого» [170, т. 5, с. 404].

Можна по-різному сприймати давню московську пияцьку звичку. Але кожна чесна людина розуміє, що вона не має нічого спільного з українською ментальністю. Тому український (волинський) літописець вихваляти пиятику своїх князів не міг. Таке писати і захоплюватися написаним могли тільки московити.

І наостанок кілька слів про відносини Великого Галицько-Волинського князівства із сусідами.

Польське королівство. Отримуючи дозвіл католицького Риму на воєнні дії проти держави Данила Галицького, Василька Романовича та Лева Даниловича, польські князі поводили себе переважно агресивно проти Великого Галицько-Волинського князівства. 1257 року, не отримавши обіцяної допомоги від Папи Римського у протистоянні з Золотою Ордою, Данило Галицький із Галичини, Василько із Волині, а Лев із Києва та Київщини повиганяли усіх католицьких священиків та позакривали усі католицькі костели.

Історик М.Ф. Берлінський (1764–1848) писав з цього приводу: «(Папа Римський. — В.Б.)… старался даже возбудить против него (Данила Галицького. — В.Б.) крестовый поход, но от сих угроз и предприятий римского двора никаких худых следствий не произошло…» [134, с. 76].

Ще раз нагадую шановним читачам:

Усі війни між європейськими католицькими державами тих часів (1201–1301 роки) та Великим Галицько-Волинським князівством відбувалися, переважно, за ініціативи Римського престолу. То були часи, коли католицький Рим бажав вирішити релігійні розбіжності з православним Константинополем за допомогою меча. «…Папа Інокентій III… був організатором четвертого хрестового походу, що 1204 р(оку) завершився взяттям Константинополя. Тоді православна Візантійська імперія зникла з карт до 1261 р(оку), поділена поміж Венецією, Генуєю, французами. На її місці заклали віронетерпиму (з католицькою верхівкою. — В.Б.) «Латинську імперію» [53, с. 21].

Слід зазначити, що до часів польського короля Владислава Локетека (1260–13ЗЗ) польська земля була розпорошеною на окремі князівства, які часто-густо ворогували між собою за першість. Тому, окрім династичних зазіхань, польські князівства загрози для Великих князів Данила Галицького, Василька Романовича та Лева Даниловича не становили.

Саме польський король Владислав Локетек об’єднав, спираючись на підтримку Папського престолу, розрізнені польські землі та став потужним володарем Східної Європи. Послухаємо ВРЕ:

«Владислав І Локетек… король из династии Пястов, правил из 1320. С 1275 князь брест-куявский. Опираясь на польское рыцарство и отчасти на горожан, сумел подчинить себе Малую Польшу, Поморье и Великую Польшу (1296). Подавил восстание нем(ецкого) патрициата Познани (1310) и Кракова (1311), сопротивлявшегося объединению страны. Вёл войны с Бранденбургом (1316–1317 и 1326–29) и Тевтонским орденом (1327–32), разгромил войска ордена у дер(евни) Пловцы (1331)» [25, т. 5, с. 148].

І хоча Владислав Локетек воював із Бранденбургом і Тевтонським орденом, та ті війни були результатом порушення Тевтонським орденом вказівок католицького Риму про напрям воєнних ударів. Орден зазіхав