Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

Мені ще не доводилося зустрічати людину, яка була б так глибоко обізнана у всіх аспектах свого оточення — фізичному, суспільному, людському. Він був обдарований іронічною проникливістю розуму, усвідомлював власні спонуки, що зрівноважували все, що він казав, і надавали його словам особистісності.

Я зустрівся з професором минулого вечора й довірив йому історію про те, як полишив сім’ю і країну, а також про свої сумніви щодо того, чи зоставатися мені в медицині.

— Професія, обрана мною! — вигукнув я у розпачі. — Її ж обрали за мене інші. Тепер я хочу лише одного — блукати й писати. Гадаю, мені варто з рік попрацювати дроворубом.

— Забудь про це, — коротко кинув професор. — Так ти лише змарнуєш час. Поїдь і поцікався медичними коледжами, університетами у Штатах. Штати — для тебе. Ніхто не збирається тебе зневажати. Проявиш себе добре — просуватимешся угору. Будеш торохтієм — вони швидко це зрозуміють.

— Якщо маєш час, подорожуй просто зараз, за будь-яку ціну. Та роби це правильно, так, як роблю це я. Я завжди читаю та розмірковую про історію і географію місця, куди мандрую. Крізь цю призму я і бачу місцевих жителів, вписаних у суспільну будову часу й простору. Для прикладу, візьмімо ці степи: подорож до них буде для тебе лише марнуванням часу, якщо ти не ознайомлений зі сказаннями про фермерів-поселенців, із впливом закону й релігії у різні часи, з економічними негараздами, труднощами у спілкуванні й наслідками послідовного відкриття родовищ корисних копалин.

— Забудь про лісозаготівлю. Вирушай до Каліфорнії. Подивися на секвойї. Відвідай Йосеміті.[76] Зверни увагу на Паломар[77] — це надзвичайний досвід для розумної людини. Якось я спілкувався з Габблом[78] і виявив, що він чимало знає про юриспруденцію. Ти знав, що він був правником, перш ніж звернути до зірок? Поїдь і до Сан-Франциско! Це одне з дванадцяти найцікавіших міст на планеті. Каліфорнія — місто надзвичайних контрастів: граничні розкоші там сусідять із найжахливішими злиднями. Проте будь-що здатне зацікавити й принадити.

Я об’їздив усю Америку понад сотню разів. Я бачив її повністю. Якщо ти скажеш мені, чого ти хочеш, я скажу тобі, куди поїхати. Отже, що скажеш?

— У мене закінчилися гроші!

— Я позичу тобі скільки треба, можеш віддати, коли захочеш.

На той момент ми були знайомі якусь годину.

Професор із Маршалом полюбляють Скелясті гори й уже упродовж двадцяти років щоліта приїжджають туди. Дорогою з озера Єгипет ми звернули зі стежки й заглибилися у ліс. Зрештою під’їхали до низенької темної хижки, що наполовину вгрузла у землю. Професор прочитав коротку роз’яснювальну лекцію: «Це хатина Біла Пейто.[79] Окрім нас, лише троє людей у всьому світі знають, де вона розташована. Офіційно вона значиться у списку зруйнованих пожежами. Пейто був бурлакою та відлюдником, непересічним мисливцем і спостерігачем за живою природою, батьком чималої кількості байстрюків. На його честь названі озеро й гора. У 1926 році його спіткала якась недуга, що поволі прогресувала. Зрештою він уже не міг жити сам. Пейто полишив це місце й спустився до Банффа; легендарний самітник, про якого всі чули, проте ніхто не бачив. Невдовзі він там і помер».

Я наблизився до потемнілої, місцями ураженої гнилизною хатини. На похилених дверях розгледів ледь помітно видряпане: «Повернуся за годину». Всередині було кухонне начиння та древні консерви, зразки деяких мінералів (Пейто стояв на чолі талькової копальні), уривки з його щоденника й «Ілюстровані лондонські новини»[80] від 1890-го до 1926 року. Фрагментарний зріз людського життя, зроблений під впливом обставин. Я згадав про «Марію Селесту».[81] Звечоріло. Я цілий день пролежав на цьому просторому лузі, жуючи травинку, споглядаючи гори й небо. Я багато про що думав і майже заповнив свій записник.

Удома літніми вечорами призахідне сонце освічує мальви й падає на крикетні бити, устромлені в землю на галявині позаду будинку. Сьогодні п’ятниця, а отже, мама запалить свічки перед шабатом[82] і, склавши руки пригорщею навколо полум’я, прошепоче молитву, слів якої я ніколи не знав. А батько одягне кіпу,[83] і піднісши келих вина, прославлятиме Господа за Його милість.

Подув легенький вітер, нарешті порушуючи цілоденну тишу й сповнюючи траву та квіти нетерплячим трепетом. Час вставати і їхати звідси, знову пускаючись у подорож. Хіба я не обіцяв собі, що невдовзі буду в Каліфорнії?

Уже маючи досвід подорожей літаком і поїздом, я вирішив доповнити свої мандри Заходом — скористатися автостопом. Майже одразу після цього мене мобілізували на боротьбу з пожежею. Своїм батькам я писав так:

У Британській Колумбії понад місяць не було дощів. Як наслідок, повсюдно лютують лісові пожежі (можливо, ви про них читали). У випадку такого надзвичайного стану лісовий комітет може призвати будь-кого з тих, кого вони визнають придатним для цієї роботи. Я був дуже радий отримати подібний досвід, провівши у лісі увесь день разом з іншими спантеличеними мобілізованими, тягаючи туди-сюди пожежні рукави й намагаючись бути корисним. Я був потрібен для гасіння лише однієї пожежі, і коли нарешті ми випили по пиву над закіптюженою занепалою руїною, то відчув сплеск справжньої братньої гордості від того, що ми здолали стихію.

У цю пору року Британська Колумбія виглядає немов зачарована. Небо низько нависає над землею і навіть у полудень має ліловий відтінок від численних пожеж, а нерухоме повітря сповнене жаром, що одурманює. Таке враження, що люди постійно втомлені: вони пересуваються, заледве переставляючи ноги, немовби у сповільненій кінозйомці. А відчуття небезпеки постійно тяжіє над ними. В усіх церквах моляться про дощ, і для того, щоб змусити його піти, проводяться бозна-які дивні обряди. Щоночі то тут, то там вдаряє блискавка, і усе більше акрів цінного лісу спалахує, немов трут. Або часом трапляється якесь миттєве загоряння без явного джерела, що поширюється приреченою ділянкою, немов первинно-множинний рак.

Не бажаючи, щоб мене ще раз залучили до боротьби з пожежею (один день у такій ролі мені сподобався, але цього цілком вистачило), я сів на автобус компанії «Ґрейхоунд», щоб подолати ще трохи менше тисячі кілометрів, що лишалися до Ванкувера.

Звідти я човном дістався до острова Ванкувер і затишно влаштувався у пансіоні на Квалікум-біч (мені сподобалася назва, адже вона нагадала про Тудіхума, біохіміка ХІХ століття, і колхікум, осінній пізньоцвіт). Там я дозволив собі кілька днів відпочити від подорожей