Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Авжеж, – з гіркотою підтвердив Волков. – То було хтозна-коли.

За півгодини Ліліан почула, як авто Клерфе від’їжджає. Боріс вийшов раніше. Вона полежала ще хвильку, примружившись, і дивилася на світло, що колихалося під повіками. Потім устала й зійшла вниз. На свій подив, побачила Клерфе, що сидів на лавці під санаторієм.

– Мені здавалося, що хвилину тому ви спустилися вниз, – сказала вона, підсідаючи до нього. – Може, я галюциную?

– Анітрохи. – Заморгав він через яскраве світло. – То був Ґольманн. Я послав його до села, щоб купив пляшку горілки. Це найкращий час, щоб він сів нарешті за кермо.

Знову почулося хурчання двигуна. Клерфе встав і почав прислухатися.

– А тепер побачимо, що він зробить: чи ввічливо і слухняно повернеться нагору, чи десь завіється.

– Завіється? Куди?

– Куди захоче. У баку досить бензину. Може доїхати хоч і до Цюріха. – Клерфе знову почав прислухатися. – Не повертається. Їде селом у бік озера й шосе. Ось погляньте, де він уже – за «Палас Готелем». Дякувати Богу!

Ліліан зірвалася з лавки.

– Дякувати Богу? Ви збожеволіли? Посилаєте його в дорогу у відкритому спортивному авті? До Цюріха, якщо захоче? Хіба ви не знаєте, що він хворий?

– Саме тому. Він думав, що забув уже, як їздити.

– А якщо застудиться?

Клерфе розсміявся.

– Він одягнувся тепло. До того ж авто для гонщика – те саме, що для жінки вечірня сукня: якщо вона приносить їй приємність, то жінка ніколи в ній не застудиться.

Ліліан дивилася на нього широко відкритими очима.

– А якщо все ж таки застудиться? Знаєте, що це означає у горах? Вода в легенях, нарости, важка адаптація! Тут через застуду можна потрапити на той світ!

Клерфе придивився до неї. Така Ліліан подобалася йому значно більше, ніж попереднього вечора.

– Чому ж тоді ви, замість лежати в ліжку, вислизаєте увечері до бару в тоненькій сукні й шовкових черевичках?

– То не має нічого спільного з Ґольманном!

– Напевно. А я вірю в терапію забороненого плоду. Досі я думав, що й ви також!

Ліліан отетеріла.

– Але не стосовно інших.

– Добре. Більшість людей вірять у її дієвість завжди тільки для інших. – Клерфе поглянув униз, у бік озера. – Він там! Бачите його? Тільки послухайте, як бере закрути! Не забув ще, як перемикається швидкість. Сьогодні ввечері він буде іншою людиною.

– Де? У Цюріху?

– Усюди. Тут також.

– Сьогодні ввечері він лежатиме в ліжку з гарячкою.

– Не думаю. А якщо навіть і так, краще щоб він мав трохи гарячки, ніж щоб з опущеними вухами боявся підійти до авта і вважав себе калікою.

Ліліан знервовано відвернулася. Каліка, бо хворий? Що собі дозволяє цей грубошкірий здоровий грубіян? Може, її він також вважає калікою? Вона згадала вечір у барі, коли Клерфе розмовляв по телефону з Монте-Карло. Чи й тоді він не говорив про каліку?

– Трохи гарячки може тут швидко змінитися в смертельне запалення легенів, – сказала вона непривітно. – Але я певна, що це вас не хвилює! Тоді ви зможете просто сказати, що Ґольманн також мав щастя, що помер, зате перед тим ще раз сів за кермо спортивного авта, вірячи, що стане великим автогонщиком.

Та відразу ж пошкодувала за свої слова, не розуміючи, чому раптом так напустилася.

– А ви маєте добру пам’ять, – сказав з усмішкою Клерфе. – Я помічав це й раніше. Але прошу заспокоїтися, авто зовсім не таке швидкісне, як можна судити з відголосу. З ланцюгами на опонах не вдасться, мабуть, їхати у швидкому темпі.

Клерфе пригорнув її за плече. Ліліана мовчала й не рухалася. Дивилася, як «Джузеппе», малий і чорний, вигулькує з-за лісу біля озера і, наче джміль, з гудінням мчить крізь білий блиск, що стелиться в сонці на снігу. Вона чула гуркіт двигуна й луну, що котилася попід гори. Авто наближалося до шосе, яке вело перевалом на другий бік, і враз усвідомила, що саме тому така збуджена. Побачила, як авто зникає за закрутом. Тепер чувся тільки двигун, шалений бубон, який кликав на експедицію в невідоме і який був у її вухах чимось більшим, ніж звичайним шумом.

– Сподіваюсь, що він таки не втік, – сказав Клерфе.

Ліліан відповіла не одразу. Губи пересохли.

– Чому б він мав утікати? – нарешті видушила вона із зусиллям. – Адже він уже майже вилікувався. Чому ж тепер ризикувати?

– Часом ризикують саме тоді.

– А ви на його місці б ризикнули?

– Я не знаю.

Ліліан зітхнула.

– А чи ви б зробили це, знаючи, що ніколи не будете здоровим? – поцікавилася вона.

– Замість лишитися тут?

– Замість нидіти тут ще кілька місяців?

Клерфе усміхнувся. Раніше йому вже доводилося нидіти в концтаборі.

– Залежно що ви під цим розумієте.

– Обережне життя, – відказала вона швидко.

Клерфе розсміявся.

– Не маю поняття. Цього ніколи не можна передбачити. Може, так, щоб іще раз узяти у свої руки щось, що зветься життям… А може, я провадив би поміркований спосіб життя і відмовляв би собі у всьому, щоб прожити ще день, ще годину. Цього справді ніколи не передбачиш. А життя підкинуло мені не одну дивну несподіванку.

Ліліан висунулася з-під плеча Клерфе.

– А хіба ви не мусите впоратися з цим самостійно перед кожними перегонами?

– Це виглядає більш драматично, ніж є насправді. Я не їжджу, керуючись якимсь романтичним імпульсом. Я їжджу задля грошей і тому, що не вмію нічого іншого, а не задля жаги пригод. Пригод у наш клятий час я мав удосталь, зовсім цього не бажаючи. Ви, мабуть, теж.

– Так, – відказала Ліліан. – Але не тих, що треба.

Враз вони знову почули двигун.

– Він повертається, – сказав Клерфе.

– Так, – кивнула вона та глибоко зітхнула, – повертається. Ви розчаровані?

– Ні. Я хотів тільки, щоб він знову проїхався автом. Востаннє, коли в нім сидів, від дістав свою першу кровотечу.

Ліліан побачила, як блискавично наближається «Джузеппе», і раптом подумала, що не витримає вигляду сяючого обличчя Ґольманна.

– Я мушу повернутися, – квапливо сказала вона. – Крокодилиця мене вже шукає. А коли ви збираєтеся через перевал?

– Коли захочете, – відказав Клерфе.

Була неділя, а неділі в санаторії завжди було важче пережити, ніж будні. Відзначалися вони оманливим спокоєм, позбавленим рутини буднів. Лікарі приходили до покоїв тільки за необхідності, так що пацієнтам могло здаватися, ніби вони здорові. Однак під кінець недільного дня у них наростав неспокій і медсестра часто мусила збирати увечері важко хворих із покоїв, де вони не повинні були опинитися.

Ліліан попри заборону зійшла на вечерю до їдальні, у неділю Крокодилиця зазвичай не контролювала. Вона випила дві чарки