Читати книгу - "Вар'яти: Вибрана проза"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
ЯРМІЛКА
Знову я в ливарному. І вже зоддаля бачу рознощицю Ярмілку, котра волоче коновки з зупою. Спішу їй навперейми, а так на неї задивляюся, що сліпить очі. Вона вже на шостому місяці, а коли роззявляє вуста, я вкотре пересвідчуюся, що їй не стає половини зубів. Але вона така простацька, що для мене кращої й нема.
Йду біля неї і шепочу:
— То коли, Ярмілко, будемо мали весілля?
А вона відказує:
— Коли коров’яче гівно зацвіте!
Кажу:
— Гов! Гов! То ви вже мене не любите?
А вона, як по-писаному:
— Ні, бо весь час літаєте, як би мали пірце в дупі.
Ставлю коновки, котрі помагав їй нести, дивлюся на неї вичікувально, а вона опускає очі. Бачу спухлі повіки, бачу синці під очима… ну так — має на собі нині той бавовняний жакетик, підперезаний шнурком. Зводить очі і каже:
— Чого на мене так дивитесь як баран на ворота?
А я їй пояснюю:
— Бо останнім часом ви охололи до мене. Може, б ви бодай напилися від мене?
І подаю їй черпак, але Ярмілка відвертає голівку:
— Ще чого, я б вам краще туди нацюняла!
Підношу коновки і несу їх далі, бо ж не пасує, аби жінка в тяжі двигала таку ваготу. Біля школи Ярмілка спирається на ріг будинку і блює. Коли знову повертає до мене поблідлу, вимучену фізію, виправдовується:
— Все через те, вуйку, що я така спухла!
І обома руками підтягає свій випуклий живіт.
Я спитав:
— То як? Той ваш був уже у вас?
Заяскріла:
— Був. Я вже лежала в ліжку, як прийшли хлопаки з Цврчовиць та й гукали через пліт: «Пані, чи Яруш вдома?» А він був з ними. То мама вийшла до воріт і каже: «А то що за гості, пане Ярославе? Що то за вибрики такі, дівку нам напомпувати, а потім кинути?»
Ярмілка спинилася і споважніла:
— І знаєте, вуйку, що він їй відповів?
— Де там, не знаю.
А Ярмілка вже з криком:
— Сказав до мами: «Ну то що, цьотко, маю ся всрати з радощів?» Вуйку, чи то так женихи говорять?
— Певно, що ні. Принаймні, не повинен би, — відказую, беручи коновки.
А Ярмілка тягне мене плаксиво за рукав:
— Ну, видите, яке то в нас може бути весілля! Але я вже за ним лазити не буду! Бо то все через його мамуську, я їй того не подарую! Влечу до неї колись і скажу: «Нате, маєте внучка і всадіть його собі до дупи!»
Знервувалася, але ми вже заходимо до їдальні, а там її вітають:
— Але ж ти, Ярмілко, нині файно напхана! Що ти проковтнула — циліндра чи капелюха?
Тільки ж Ярмілку голіруч не візьмеш:
— Відчепіться, лобузяки! Кожен вдає кавалера, а як ’му жінка з доброго серця дасть, то потім її обтраскає з ніг до голови та ще й додому анонімку пошле, що вона курвиться з жонатим.
Вона кричить і сміється, бо добре їх знає. А ті вже пробують помацати її пузо, аж мусить вигинатися і кохлею замахуватись.
— Геть, бо дам ті по писку!
Я приглядаюсь Ярмілці звіддалік і порівнюю її зі всіма жінками, яких знав. І не можу надивитися. Певно, власне для неї сам Сталін написав отой вислів, що висить у нього попід вусиками: «Добрі робітники — то такі, котрі не бояться труднощів». Бо Ярмілка направду не боїться труднощів, перемагає їх, бореться з ними… А я собі хлебчу зупу неквапом — так, аби зостатися з Ярмілкою на самоті. Врешті вона сіла край столу і студить собі обличчя об цинкову поверхню. Я кажу:
— Я чув, що ви в неділю розмовляли з паном Ярославом?
Не підводячи голови, відказала:
— Та… не звертав на мене уваги, танцював щоразу з іншою, а це так обурило мою сестру, що вона під час танцю підійшла до нього і говорить: «І тобі не встидно анітрохи? Та ж ти зробив моїй сестрі байстрюка, а тепер перед нею курвишся з іншою! В неї через те серце мало не лусне!» А він її лясь у писок! Ну скажіть, вуйку, чи то порядно — так-во пальнути даму по писку, ще й танцюючи? Ну скажіть!
— Ні, непорядно.
— Ну, бачите? — розвела руками. — Але я піду до суду і нехай мені за дитину платить!
Втішаю її:
— Спокійно, Ярмілко, все повернеться на ліпше, він тільки тепер отак перед шлюбом стругає з себе великого пуриця.
На те Ярмілка з мискою в руці, задивлена кудись, розм’якла:
— Гадаєте, справді? Та ж я його так люблю… А без нього, що б то було за життя? І так до засраної смерті?.. А скільки я вже і плакала, і яйкала…
Я підводжуся, бо мушу вже йти, та й кажу заспокійливо:
— Ну, вже добре…
Ярмілка відчиняє двері і гукає:
— Вуйку, прийдете коли-небудь ще?
***
Я порпаюся за складом
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вар'яти: Вибрана проза», після закриття браузера.