Читати книгу - "Scrum"

Нам усім випадало бачити такі команди. Декому з нас пощастило попрацювати з однією з них (чи більше) у своєму житті. Коли я створював Scrum, то шукав те, що мають надефективні команди, але не мають інші. Чому так виходить, думав я, що одні команди змінюють світ, а інші в’язнуть у посередності? Що спільного мають між собою дійсно чудові команди? І, ще важливіше, чи можемо ми їх відтворити?

Виявляється, відповідь є ствердною.

У своїй оригінальній праці «Розробка нового продукту», де описане те, що пізніше стало Scrum, професори Такеучі та Нонака дали характеристики команд, які вони бачили в найкращих компаніях світу.

1. Надзвичайні. Вони мають відчуття надзвичайної мети. Ця вища мета дозволяє їм переходити зі звичайних у надзвичайні. Цілком реально саме рішення бути не пересічними, а видатними змінює їхній погляд на самих себе та свої можливості.

2. Автономні. Ці команди самоорганізовані й самокеровані. Вони мають право приймати власні рішення про свою роботу та втілювати їх у життя.

3. Багатофункціональні. Ці команди мають усі вміння й навички, необхідні для виконання проекту: планування, проектування, виробництва, продажів, дистрибуції. Причому ці навички підживлюють та підсилюють одна одну. Один із членів команди, яка розробила революційну нову камеру для Canon, описав це так: «Коли всі члени команди перебувають в одній великій кімнаті, чиясь інформація стає вашою навіть без зусиль. Потім ви починаєте мислити категоріями того, що стоїть на першому або на другому місці для групи загалом, а не лише для вашої ділянки»[9].

То як створити команду, націлену на вищу мету, самоорганізовану та постійно підживлювану вміннями й навичками кожного її члена? Я витратив чимало часу, щоб це зрозуміти. Зрештою, не можна просто кричати на людей, щоб вони були більш самоорганізовані та надзвичайні. Мотивація має йти зсередини. Її нав’язування просто вб’є те, що ви намагаєтесь зробити. Можливо, існує якийсь простий набір правил, що заохочують до створення дива?

Довга сіра лінія

Я повертаюся думками до того часу, коли був частиною однієї з таких дивовижних команд. Це було на початку 1960-х, коли я навчався у Військовій академії Сполучених Штатів, більш відомій як Вест-Пойнт. В останній рік там я був призначений інструктором моєї кадетської роти L2, яку ще називали «Вільною парою»[10].

У 1963 р. у Вест-Пойнті було двадцять чотири роти з номерами від A1 до M1 та від A2 до M2. Тричі на тиждень ці роти виходили на плац і карбували крок у повній парадній формі, з гвинтівками на плечі та шаблями на боці, білими ременями та погонами. Ці парадні шикування були в Академії справжніми змаганнями протягом майже двох століть. На той час наша рота вже більш як сто років пасла задніх у загальному заліку.

Інструктор не має прямої влади. Він не входить до командування ротою. Ніхто йому не підпорядковується. Ніхто не зобов’язаний робити те, що він каже. Але після кожного параду всі інструктори збираються разом і оцінюють кожну роту за різноманітними критеріями. Як інструктор, я вирішив, що можу зробити ситуацію більш зрозумілою для кадетів. Я підготував кольорові схеми того, що йшло правильно, і того, що йшло неправильно, а потім розвісив їх у казармі, де всі хлопці з моєї роти могли бачити їх кожного дня.

Спочатку зауваження були простими. «Чарлі встромив шаблю в багнюку». «Джим не розвернувся синхронно з усіма». «Салют Дейва вийшов недостатньо чітким». Не було жодних покарань чи звинувачень. Були просто факти, викладені всіма іншими інструкторами під час оцінювання. Однак це були причини, чому L2 посідала останні місця в рейтингу.

Через кілька тижнів кадети відточили свою техніку шикувань, але рота продовжувала отримувати низькі оцінки. Залишалась одна причина – її командир. Його команди були недостатньо чіткими і віддавалися не тоді, коли треба. Звичайно, мені довелось віддуватися за критику командира, але у відповідь я просто казав: «Оцінки є оцінки. Я лише показую вам, що вони означають. Кадети зробили все, що від них залежало. Тепер проблема у вас. Чи хочете ви її виправити? Чи збираєтесь програвати вічно?» Через кілька тижнів L2 стала найкращою ротою у Вест-Пойнті.

Найшанованішим кадетом в історії Академії був генерал Дуґлас Мак-Артур. Він мав найвищі оцінки з усіх кадетів, які звідти випустились, і був провідним полководцем в обох світових війнах. Як генерала армії та кавалера медалі Пошани, у кадетському корпусі його особливо поважали.

За рік до того як я став інструктором своєї роти, у травні 1962-го, він виступив у нас зі своєю останньою промовою. Щоб повністю зрозуміти її вплив на кадетів, ви маєте належним чином уявити собі цю сцену. У величезній кам’яній залі з масивними колонами та гігантськими люстрами, що звисають зі стелі, зібрались три тисячі чоловіків у сірій кадетській формі. Біля однієї стіни над усією залою здіймався поміст заввишки в десять метрів. Генерал Мак-Артур, тоді вже доволі немічний, зійшов на поміст і виступив із промовою, яку сьогодні називають «Довга сіра лінія» (за кольором форми кадетів).

Ви – цемент, який з’єднує всю будівлю нашої національної системи оборони. З ваших лав виходять видатні полководці, які беруть у свої руки долю Нації, коли зазвучать набати війни.

Довга сіра лінія ніколи нас не підводила. І, якщо вам доведеться піти в бій, мільйони солдатських душ в оливковому, хакі, синьому та сірому піднімуться з-під своїх білих хрестів, карбуючи ці магічні слова: Обов’язок, Честь, Батьківщина[11].

Я пам’ятаю, як при цьому всім здалося, що за спиною Мак-Артура, який залишав кадетам свій останній заповіт, дійсно вишикувався цей легіон солдатських душ. І три тисячі мужніх чоловіків, загартованих для війни, яким не так легко заплакати, не могли стримати сліз.

Уві сні я знову чую гуркіт гармат, автоматні черги, дивне та скорботне гудіння поля бою. Але наприкінці своїх днів я подумки повертаюся до Вест-Пойнту. Адже там завжди лунають ці слова: Обов’язок, Честь, Батьківщина.

Сьогодні моя остання вечірня повірка разом із вами. Але я хочу, щоб ви знали: коли я піду назавжди, мої останні свідомі думки будуть про кадетський корпус, знову і знову[12].

Досі кожен кадет в Академії перед випуском зобов’язаний вивчити цю промову напам’ять, рядок за рядком, слово за словом. Вона стала духовною настановою кадетського корпусу та офіцерського корпусу США загалом: Обов’язок, Честь, Батьківщина.

Майже через рік після тієї промови генерал Мак-Артур помер. Потрібно було обрати одну з рот для урочистого маршу на його похороні. І що ви думаєте? Під траурний барабанний бій за катафалком,