Читати книгу - "Шість головоломок для дона Ісидро Пароді"

— Я готовий у будь-яку хвилину зіграти в карти, — зауважив Монтенегро. — У родовому гнізді моїх предків, в замку зі шпилястими башточками, що подвоюються, милуючись на своє відображення у водах Ріо Парана[98], я дозволяв собі спускатися аж до гамірного та грубого товариства гаучо і любив проводити з ними свій вільний час. Звичайно, мій особистий закон (чесна гра понад усе) зробив мене грозою найдосвідченіших картярів Дельти.

Та вже невдовзі Монтенегро, який ущент програв в обох партіях, визнав, що аж настільки проста гра не змогла повністю заполонити увагу такої людини, як він, — палкого прихильника подорожей залізницею та bridge.

Пароді, не дивлячись на нього, промовив:

— Послухайте, щоби віддячити за цей урок гри, що його я отримав від вас, — я, старий чоловік, уже не здатний позмагатися навіть із жалюгідним невдахою, хочу розповісти вам одну історію. Це історія одного дуже сміливого, але надзвичайно нещасного чоловіка, якого я безмежно поважаю.

— Я надзвичайно шаную ваші почуття, дорогий Пароді, — сказав Монтенегро з незворушним виглядом і закурив цигарку з його пачки «Сублімес». — Вони роблять вам честь.

— Ой ні-ні, друже мій, я зовсім не вас маю на увазі. Йдеться про незнайомого мені сеньйора, вихідця з Росії, який був чи то конюхом, чи то слугою в однієї знатної дами і який заволодів безцінним діамантом; дама була княгинею, одначе любов має свої закони… У юнака від удачі, від того, що йому раптом так пощастило, запаморочилося в голові, він піддався спокусі (ну але хто ж не піддається спокусі?), відтак украв діамант і втік. А коли він розкаявся, було вже надто пізно. Неймовірних масштабів революція розкидала його і княгиню по різних куточках світу. Спочатку він потрапив до Південної Африки, потім — до Бразилії; до того ж нещасного переслідувала банда грабіжників, щоби заволодіти діамантом. Із грабунком їм довго не щастило: цей чоловік вдавався до неймовірних хитрощів, переховуючи скарб; тепер діамант був потрібний не йому самому, він прагнув повернути його сеньйорі. Після багатьох років поневірянь сеньйор дізнався, що княгиня живе у Буенос-Айресі; вирушати з діамантом до Аргентини було вкрай небезпечно, проте він пішов на ризик. Грабіжники сіли в той самий поїзд і в той же вагон, що й він; один переодягнувся священиком, другий — військовим, третій виступав у ролі провінційного поета, четверта зі зловмисників — загримована жінка.

Серед пасажирів був один наш співвітчизник, чоловік певною мірою божевільний, за професією актор. Він, провівши ціле своє життя серед загримованих людей, нічого дивного у своїх супутниках не побачив… При тому що комедія була зіграна вельми грубо. Та й компанія підібралася аж занадто мальовнича. Священик — той запозичив своє ім’я з журналів про Ніка Картера[99], поет — той народився у Катамарці[100], сеньйора — та придумала називатися баронесою, мабуть, лише тому, що до справи була причетна княгиня; та й старий полковник — адже він уночі зголив собі бороду, причому був здатний, якщо вірити сказаному вами, підняти вас «дуже високо» (тоді як ви важите приблизно вісімдесят кілограмів), а потім заштовхати вас до туалету.

Ці люди поводилися вкрай рішуче й цілеспрямовано, вони вирішили провернути всю справу за чотири ночі. Першої ночі в купе Голядкіна виявилися ви — і цим зруйнували їм усі плани. Другої ночі ви мимоволі врятували йому життя: баронеса, ніби у пориві шаленої пристрасті, прийшла до нього в купе, але ваша поява її сполохала. Третьої ночі, коли ви, ніби приклеєний, стовбичили коло дверей баронеси, поет накинувся на Голядкіна. І отримав по заслузі: Голядкін викинув його з поїзда. Ось чому ваш попутник так крутився вночі в ліжку. Він обмірковував те, що вже сталося, і те, що могло ще його чекати. Напевно, він думав і про четверту ніч — найнебезпечнішу, бо останню. Йому згадалися слова священика про тих, хто губить душу, проте робить це заради її спасіння. Відтак він вирішив загинути і розлучитися з діамантом, але так, щоби врятувати коштовність для її власниці. Ви проговорилися, що ваше ім’я занесене у поліцейську картотеку; він зрозумів, що якщо його вб’ють, то підозра впаде насамперед на вас. Четвертої ночі він показав два футляри, щоби грабіжники подумали, ніби існують два діаманти: справжній та підробка. На очах у всіх він програв діамант, причому програв людині, яка, по суті, навіть не вміє грати в карти; злодії вирішили, що він хотів змусити їх повірити, ніби він програв справжній камінь; вас приспали, підсипавши чогось вам у сидр. Потім вони вдерлися до росіянина в купе і почали вимагати діамант. Уві сні ви чули, як він повторював, що не знає, де коштовний камінь; можливо, він навіть вказав на вас, щоби тільки їх обдурити. У цього мужнього чоловіка все вийшло так, як він був задумав; на світанку ці негідники все ж його вбили, проте скарб залишався у надійному місці — у вас. Як тільки поїзд прибув до Буенос-Айреса, поліція схопила вас, а коштовність передала законній власниці.

Знаєте, мені здається, Голядкін просто розчарувався; він не розумів, чи варто йому жити далі, якщо двадцять жорстоких років не змилосердилися над княгинею, до того ж тепер вона керує борделем. Напевно, на його місці я так само боявся б майбутнього.

Монтенегро потягнувся за другою сигаретою.

— Стара історія, — сказав він. — Лінивий розум не встигає за геніальною інтуїцією художника. Я відразу запідозрив усіх цих людей: баронесу Пуффендорф-Дювернуа, Бабілоні, падре Брауна, а особливо — полковника Хераппо. Не переймайтеся, дорогий Пароді, я негайно переповім вашу версію представникам влади.

Кекен, 5 лютого, 1942 р.

Бог биків

Світлій пам’яті поета Александра Поупа[101]

1.

Із притаманною йому зухвалою прямолінійністю поет Хосе Форменто не один раз повторював сеньйорам та кабальєро, що збиралися в Будинку мистецтв (де Флорида і Тукуман[102]): «На мою думку, не існує більшої насолоди для розуму, ніж стежити за словесними баталіями мого вчителя Карлоса Англада з таким собі Монтенегро, який немовби вигулькнув із вісімнадцятого сторіччя. Це виглядає десь так, як коли б Марінетті[103] виступив проти лорда Байрона, або як коли б автомобіль на сорок кінських сил виступив проти шляхетного й витонченого тільбюрі[104], або як коли б кулемет виступив