Читати книгу - "Володар Туману"

* * *

Щойно вони знайшли собі суху одіж (Алісія позичила Роландові старі батькові штани й сорочку), чекання перших новин зробилося нескінченним. Коли нарешті задзвонив телефон, усміхнені місяці на циферблаті Максового годинника показували кілька хвилин по десятій вечора. Алісія, котра сиділа на ґанковій сходинці між Роландом і Максом, підхопилася й побігла в дім. Телефон не встиг задзвонити вдруге, а вона вже зняла слухавку й, дивлячись на Макса та Роланда, ствердно хитнула головою.

— Гаразд, — сказала вона в слухавку. — Як мама?

Макс почув у слухавці віддалений батьків голос.

— Не турбуйся, — мовила Алісія. — Ні. Немає потреби. Так, із нами все буде гаразд. Зателефонуй завтра.

— Я все зроблю, — пообіцяла вона по паузі.— Добраніч, тату.

Поклавши слухавку, Алісія подивилася на брата.

— Ірина зараз на обстеженні. Лікарі кажуть, що в неї струс мозку, але вона ще не вийшла з коми. Кажуть, вона одужає.

— Вони направду так кажуть? — озвався Макс. — А як мама?

— Можеш уявити; цю ніч вони проведуть у лікарні, мама не хоче йти до готелю. Вони зателефонують завтра о десятій.

— А що робитимемо зараз? — боязко спитав Роланд.

Алісія стенула плечима й спробувала заспокійливо всміхнутися.

— Хтось хоче їсти? — спитала вона в хлопців.

Макс сам здивувався, виявивши, що відчуває голод. Алісія зітхнула, на її обличчі з’явилася стомлена усмішка.

— Гадаю, всім нам не завадить повечеряти, — підсумувала вона. — Хто проти?

За кілька хвилин Макс зробив канапки, а тим часом Алісія вичавила кілька лимонів, щоб приготувати лимонад.

Сидячи на підвіконні, приятелі повечеряли при слабкому світлі огорнутого танцюючою хмаринкою маленьких нічних метеликів жовтуватого ліхтаря, який погойдував нічний вітрець. Навпроти над морем здіймалася повня, надаючи водній поверхні вигляду безкрайнього озера з розпеченого до білого жару металу.

Вечеряли мовчки, дивлячись на море та слухаючи буркотіння хвиль. Поглинувши чимало канапок і лимонаду, приятелі обмінялися змовницькими поглядами.

— Не думаю, що в цю ніч я зімкну очі,— мовила Алісія, підводячись і вдивляючись у світлу крайку моря.

— Ніхто з нас не зімкне, — згодився Макс.

— У мене ідея, — лукаво усміхаючись, мовив Роланд. — Ви коли-небудь купалися вночі?

— Жартуєш? — підпустив шпильку Макс.

Не зронивши ні слова, Алісія подивилася на хлопців блискучими й загадковими очима та спокійно попрямувала до берега. Макс ошелешено спостерігав, як його сестра ступає все далі по піску, а тоді, не озираючись, скидає бавовняне плаття.

Алісія постояла кілька секунд біля самісінької води — її бліда шкіра ясніла під розсіяним голубим місячним сяйвом, — а потім її тіло повільно занурилося в це безкінечне сяйливе озеро.

— Ти не йдеш, Максе? — запитав Роланд, ступаючи по піску слідом за Алісією.

Макс заперечливо похитав головою, дивлячись, як пірнає у воду його приятель, і вслухаючись — крізь буркотіння моря — у сміх сестри.

У тиші Макс міркував над тим, чи засмучує його цей електричний струм, що, здавалося, пробіг між Роландом і його сестрою, цей зв’язок, який не піддавався визначенню і не мав до самого Макса жодного стосунку. Дивлячись, як ці двоє пустують у воді, Макс зрозумів — можливо, навіть раніше, ніж вони самі,— що між ними вибудовується тісний зв’язок, який єднатиме їх цього літа з неминучістю долі.

Щойно Макс про це подумав, у його уяві майнула тінь війни, яка точилася зовсім близько, війни, яка не мала обличчя і яка дуже скоро прикличе Роланда, а може, і його самого. А ще він думав про все, що відбулося протягом цього довгого дня — від фантасмагоричної картини «Орфея» під водою, розповіді Роланда в халабуді на березі й до нещастя, що трапилося з Іриною. Попри сміх Алісії та Роланда, Макса охопила глибока тривога. Він відчував, що вперше в його житті час біжить швидше, ніж йому б хотілося, і йому вже не сховатися в мріях минулих років. Колесо фортуни почало обертатися, але цього разу він не кинув гральні кості.

* * *

Потім, розпаливши на березі багаття, Алісія, Роланд і Макс вперше розмовляли про те, що вже кілька годин не йшло їм із голови. Золотаве світло вогню відбивалося на вологих сяйливих обличчях Алісії та Роланда. Макс уважно подивився на них і зважився заговорити.

— Не знаю, як це пояснити, однак, по-моєму, щось відбувається, — почав він. — Не знаю, що саме, але надто багато збігів. Статуї, цей символ, корабель…

Макс очікував, що вони заперечуватимуть або знайдуть розумні аргументи, яких не спромігся знайти він, і заспокоять його, і переконають, що всі його тривоги лише наслідок надто довгого дня, протягом якого трапилося надто багато такого, що він сприйняв надто серйозно. А проте нічого такого не сталося. Алісія та Роланд згодилися з ним мовчки, не відводячи очей від вогню.

— Тобі снився той блазень, еге ж? — запитав Макс.

Алісія кивнула.

— Є одна річ, про яку я вам раніше не розповідав, — провадив Макс. — Учора ввечері, коли всі пішли спати, я ще раз переглянув стрічку, що її Якоб Фляйшман зняв у саду статуй. Я був у тому саду два дні назад. Статуї стояли в інших позах, не знаю… це так начеб вони рухалися. Те, що бачив я, не таке, як показано на плівці.

Алісія глянула на Роланда, котрий зачаровано дивився на танцююче полум’я.

— Роланде, дідусь ніколи не розповідав тобі про це?

Здавалося, хлопець не чув запитання. Алісія поклала долоню на руку Роланда, і той підвів очі.

— Цей блазень снився мені щоліта відтоді, як мені виповнилося п’ять років, — стиха проказав він.

Макс завважив на обличчі приятеля страх.

— Гадаю, нам слід поговорити з твоїм дідусем, — мовив Макс.

Роланд злегка хитнув головою.

— Завтра, — ледь чутно озвався він. — Завтра.

Розділ восьмий

Уже розвиднювалося, коли Роланд знову сів на велосипед і вирушив у зворотну путь до своєї домівки при маяку. Поки він їхав дорогою, що простяглася вздовж берега, бліде бурштинове сяйво почало забарвлювати затягнуте низькими хмарами небесне склепіння. В голові хлопця вирували тривога та збудження. Роланд щосили натискав на педалі, марно сподіваючись, що фізичний біль притлумить тисячі запитань і страхів, що бентежили його.

Перетнувши бухту, де розташувався порт, і виїхавши на дорогу, що вела вгору, до маяка, Роланд зупинився, щоб віддихатися. Над скелями світло маяка, наче вогненний ніж крізь хмару, протинало останні нічні тіні. Хлопець знав, що дідусь іще там, він мовчки вдивляється вдалечінь і не залишить своєї варти, поки вранішнє світло остаточно не розжене млу. Впродовж років Роланд призвичаївся до цієї манії старого, не замислюючись про причини й логіку його поведінки. Він