Читати книгу - "Безсмертний полк. Священна війна Путіна"

Казахстані; знищення значної частини української мистецької інтелігенції в 1930-х роках; пакту Молотова-Ріббентропа 1939 року; страти 1940 року понад 20 000 польських офіцерів, що були військовополоненими (Катинський злочин); зґвалтування понад 2 млн німецьких жінок совєтськими військами та інших воєнних злочинів, скоєних проти цивільного населення в Австрії, Німеччині, Польщі, Угорщині, Румунії, Чехословаччині та Югославії в 1944–1945 рр.; справи Єврейського антифашистського комітету, членів якого, видатних єврейських інтелектуалів, стратили (1948–1952 рр.), а загалом цілковитого знищення традиційної єврейської культури та мови ідиш, тобто другого геноциду, цього разу культурного, єврейського населення ашкеназі, яке пережило голокост; приховування страхітливої ядерної катастрофи 1957 року на хімкомбінаті «Маяк» на Уралі, спричиненої збройним плутонієм, і ненадання допомоги жертвам; заборони генетики, яку заступила «соціалістична» псевдонаука: «мічурінська агробіологічна наука» (1948–1964 рр.); криваве придушення робітничого бунту в Новочеркаську 1962 року; використання психіатрії для приборкання дисидентства в 1960–1970-х роках; війни в Афганістані (совєтської інтервенції в 1979–1989 рр.), що забрала життя десь 15 000 совєтських військових й одного мільйона, якщо не більше, афганців, і т. ін. Цей список довгий і, на жаль, ніколи не буде вичерпним.

Нині важко уявити собі збудження, яке опанувало тоді суспільство. Могутній громадський рух дав змогу створити 1999 року «Меморіал», історичне, освітнє і доброчинне товариство для захисту прав людини, в ньому працювали ентузіасти, що архівували і публікували документи, пов’язані з темним совєтським минулим. На мітингах, які вимагали безапеляційного осуду сталінізму, збиралися численні юрби. Люди отримали змогу проглядати в архівах КГБ справи своїх родичів, розстріляних чи померлих у таборах, і або самі ринули в архіви, або доручили професійним історикам з’ясувати тяжке минуле. Преса щодня публікувала нові викриття й нові свідчення. Книгарні заполонили статті, романи та вірші про злочини совєтського минулого. Нарешті опублікували десятки справді видатних творів, скажімо, «Діти Арбату» Анатолія Рибакова, роман, написаний 1962 року і опублікований у 1987–1988 рр., одну з перших книжок, де йшлося про долю молоді в 1930-х роках; «Життя і доля» Василя Гроссмана, епічний роман про Другу світову війну, який, крім критики сталінізму, ставить ще й питання про схожість між нацистським режимом і совєтським; написаний у 1950–1959 рр., цей роман опублікували лише 1988 року в цензурованому варіанті, 1990-го — в повному; «Архіпелаг Гулаг» Олександра Солженіцина, написаний у 1958–1967 рр., але опублікований у СССР лише в 1989–1990 рр.; крім того, «Доктор Живаго» Бориса Пастернака і «Собаче серце» Михайла Булгакова. Кожна з цих публікацій пробуджувала свідомість і породжувала широкі публічні дискусії.

Кіно і театр теж не пленталися позаду. Митці перебували в стані ейфорії: нарешті вони мали свободу працювати. На сцені ставили нечувані речі, скажімо, «Диктатуру совісті» Михайла Шатрова, яку інсценізував Юрій Махаєв у театрі Ленкому в Москві і в якій вигадані герої та історичні персонажі з’являються на сцені як свідки звинувачення на судовому процесі Леніна.

Значною виявилась і роль, яку відіграло більш поширене та доступне кіно. Прокат фільму «Комісар» Олександра Аскольдова, знятого 1967 року і забороненого протягом двадцятьох років, теж справив ефект розірваної бомби. У фільмі розповідається про нещадного комісара-більшовичку, яка завагітніла під час громадянської війни і знайшла притулок у бідній єврейській родині, щедрій на доброту та людяність. Після десятиліть неофіційного, але злобного, антисемітизму цей унікальний фільми Аскольдова, що закрив йому шлях до кар’єри, зичливо висвітлив євреїв. Кіно швидко реагувало на можливості, створені гласністю, й зображувало тогочасне совєтське життя критично й прозірливо. Наприклад, «Маленька Віра» (1988 р.) Василя Пічула стала культовим фільмом і символом перебудови. У фільмі йдеться про життя молодої жінки, яка відкидає моральні норми зашкарублого суспільства і входить у конфлікт із родиною в провінційному промисловому місті. Цей фільм, що спровокував бурхливі дискусії, бо в ньому зобразили статевий акт, і то радше сором’язливо, проте вперше в совєтському кіно, побачили 50 млн глядачів.

Опір

Викриття тих злочинів породило певний опір у комуністичних і націоналістичних колах, які боялися, що воно знищить совєтські цінності й призведе до падіння режиму. Першою озвалася така собі Ніна Андреєва, доти невідома викладачка, в березні 1988 року вона опублікувала статтю «Не можу поступатися принципами»[30]. Ця полум’яна комуністка критикувала в ній «антисталінську істерію», яка опанувала ЗМІ, і стверджувала, що студенти піддалися впливу нігілістичних ідей, утратили «добру» політичну орієнтацію й зазнають шкідливих ідеологічних впливів. Отже, Ніна Андреєва запропонувала членам партії захищати честь та гідність засновників соціалізму, Леніна і Сталіна. Як бачимо, перший наступ на перебудову і на осуд злочинів комунізму почався з лав комуністів і породив несамовиті дискусії в ЗМІ.

А от російські націоналістичні кола активно заворушилися від самого початку перебудови. Спершу їх майже не чули, але в березні 1990 року 74 російські письменники, зокрема кілька відомих, підписали лист, адресований владі країни:

«...під прапорами оголошеної «демократизації», будівництва «правової держави»... у нашій країні розгнуздалися сили суспільної дестабілізації... Відбувається нечуване в усій історії людства масоване цькування... представників корінного населення[31] країни... Ми змушені дійти висновку, що пасинком теперішньої «революційної перебудови» є передусім російський народ... водночас росіянина всюди називають «великодержавним шовіністом», який загрожує іншим націям і народам. Задля цього брехливо, глузливо переписують історію Росії, тож захист Вітчизни, святу героїку російського патріотичного чуття трактують як «генетичну» агресивність, самодостатній мілітаризм... Вигадку про «російський фашизм» накидають і на те, щоб виправдати руйнування совєтської армії, анулювати результати Перемоги Совєтського Союзу у Великій Вітчизняній війні... навіяти росіянам комплекс провини, поглибити їхнє чуття національної приниженості, остаточно підточити їхнє національне самоусвідомлення... російське чуття патріотизму в усіх його виявах»[32].

Письменник Олександр Проханов, що був серед підписантів, невдовзі заснував газету «День», одне з найрадикальніших видань націоналістичної опозиції на початку 1990-х років. Тієї доби його полум’яні діатриби породжували в бодай трохи освіченої публіки вибухи нестримного реготу. Через чверть сторіччя ми змушені констатувати, що Проханов і його ультрареакційні поплічники-націоналісти взяли гору.

Ця обурена реакція націоналістів великою мірою була пов’язана з зародженням національних рухів майже в усіх совєтських республіках, починаючи з балтійських країн, України та Грузії. Розпад СССР, прискорений економічним крахом і невдалою спробою комуністичного путчу в Москві в серпні 1991 року, відбувся в грудні 1991 року. Російська Федерація опинилася сама, втративши населення і території, що з них деякі були в складі Російської імперії, а потім совєтської держави протягом сотень років.

Розділ VI

ГІРКИЙ ПІСЛЯСМАК СВОБОДИ

Для мільйонів людей розпад СССР став величезною трагедією. Якщо колишні совєтські республіки, за винятком Росії, здобули незалежність і