Читати книгу - "Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем"

Проблема моїх тогочасних стосунків із батьками полягала не в тому, що було сказано або зроблено щось жахливе. Навпаки, щось жахливе мусило бути зроблено або сказано — і не було. У моїй сім’ї вміють так тримати марку, як Рокфеллер уміє заробляти бабки, а порнозірка — трахатися. Ми просто чемпіони з тримання марки. Якби раптом загорівся будинок, ми запевнили б усіх: «Та ні, все добре. Тут трохи теплувато, є таке, але загалом усе добре».

Коли мої батьки розлучалися, не було розбито жодної тарілки, не було грюкнуто жодними дверима, не було жодного разу голосно з’ясовано, хто кого більше замахав. Одного разу вони запевнили нас із братом, що це не наша вина, одного разу провели вечір питань і відповідей — так, ви прочитали правильно — на тему організації життя в нових умовах. Ніхто не зронив жодної сльози. Ніхто жодного разу не підвищив голосу. Нам із братом тільки раз вдалося зазирнути за щільну завісу емоційного життя наших батьків, коли ми підслухали фразу «Ніхто нікого не обманював». О, чудово. У кімнаті теплувато, але загалом усе добре.

Мої батьки — хороші люди. Я не звинувачую їх у тому, що сталося (принаймні, більше не звинувачую). І дуже їх люблю. У них власні історії, власні дороги і власні проблеми, як і в усіх батьків. Так само, як і в їхніх батьків, і так далі. Як і всі батьки, частину своїх проблем вони передали мені, як і я, мабуть, передам власні проблеми своїм дітям.

Коли в нашому житті трапляється таке «реально травматичне лайно», ми несвідомо починаємо вважати, що цих проблем розв’язати не спроможні. І через цю неспроможність почуваємося нещасними й безпорадними.

А потім відбувається от що. Якщо у нас з’являються проблеми, які ми не здатні вирішити, наше несвідоме констатує, що ми або винятково особливі, або винятково нещасні. Що ми не такі як усі. А отже, для нас мають бути особливі правила.

Простіше кажучи, ми стаємо «особливими».

Переживши біль підліткових років, я став на дорогу «особливого» і йшов нею майже всю свою юність. Джиммі демонстрував власну «особливість» у бізнесі, прикидаючись дуже успішним; ну, а я уявляв себе «особливим», коли будував стосунки з людьми, насамперед з жінками. Моя травма виросла з браку прийняття і близькості, і я постійно прагнув компенсувати цю нестачу, довести собі, що тепер мене люблять і приймають. Тому дуже швидко я призвичаївся до полювання на жінок. Так наркоман підходить до сніговика, зліпленого з кокаїну: спочатку він дарує йому кайф, а потім забирає життя.

Я став гравцем: незрілим, егоїстичним, і все ж іноді чарівним. Найкращі свої роки між двадцятьма і тридцятьма я один за одним будував штучні й нездорові зв’язки.

І не сексу я жадав найперше, хоча секс давав задоволення. Я жадав самоствердження. Мене потребували. Мене любили. Уперше на власній пам’яті я був чогось вартий. Прагнучи самоствердження, я швидко звик возвеличувати себе і себе ж легко вибачати. Я почувався «особливим», а отже, мав право казати й робити все, що мені хотілося. Я розбивав довіру до себе. Ігнорував почуття інших. А потім знаходив собі гівняні дурнуваті виправдання.

Звичайно, в мене лишилися і приємні спогади з тих часів. Іноді я зустрічав чудових жінок. Але загалом життя було більше схоже на руїну. Часто я сидів без роботи. Позичав гроші у друзів або жив із мамою. Пив більше, ніж варто було пити, багато з ким із приятелів перестав спілкуватися. А коли зустрів жінку, яка по-справжньому мені сподобалася, то через власну самозакоханість швидко зруйнував наші стосунки.

Що більше болю ми переживаємо, то безпораднішими почуваємося перед лицем проблем. І дедалі наполегливіше намагаємося вважати себе «особливими», аби компенсувати ці проблеми. «Особливі» люди можуть ставитися до світу у два способи.

1. Я чудовий, а ви всі придурки, тому я заслуговую на особливе ставлення до себе.

2. Я придурок, а ви всі чудові, тому я заслуговую на особливе ставлення до себе.

На перший погляд, установки протилежні, але насправді всередині — той самий егоїзм. «Особливі» люди весь час переходять від першої установки до другої і навпаки. Або вони осідлали світ, або світ осідлав їх, це залежить від дня тижня або від успіхів на фронті їхньої залежності.

Люди майже завжди розуміють, що Джиммі — це шалений нарцисичний дурень. У нього просто-таки на лобі написано, що він у захваті сам від себе. А от якщо людина почувається пригніченою і недостойною, то її відчуття власної «особливості» важко ідентифікувати.

Бо для того аби обставини навколо тебе складалися саме так, щоб ти опинявся в ролі жертви, теж треба докладати чималих зусиль. Для створення іміджу людини, яка постійно несе тягар невирішуваних проблем, треба не менше енергії й самовивищення, ніж для іміджу цілковито успішної людини.

Але правда в тому, що немає такого явища, як особисті проблеми. Якщо у вас є проблема, то майже напевно мільйони людей уже колись стикалися з такою самою проблемою, розв’язують її зараз і розв’язуватимуть у майбутньому. Серед цих людей, мабуть, є й ваші знайомі. Це не применшує проблеми. І не применшує болю. І не заперечує, що ви справді стали жертвою обставин.

Це тільки означає, що ви такі самі, як усі. Не особливі.

Часто це усвідомлення — що ви і ваші проблеми не маєте якогось особливого статусу, ваш біль і страждання не унікальні, — це перший і найважливіший крок до розв’язання.

Але з якоїсь причини виявляється, що дедалі більше людей, особливо молодих, забувають про це. Багато професорів і вчителів визнають, що сучасна молодь емоційно нестійка і схильна до надмірних егоїстичних вимог.

Звичайною справою стало вилучати книжки зі шкільної програми лише тому, що вони можуть образити чиїсь почуття. Лекторам і професорам затикають рот і виганяють їх із гуртожитків за те, що вони наважуються сказати, ніби костюми на Гелловін — це не така вже й страшна штука. Психологи в коледжах відзначають, що зараз, як ніколи, студенти часто страждають на емоційні розлади, не пов’язані зі звичайним навчальним процесом (як наприклад, погана оцінка або сварка із сусідом по кімнаті).

Дивно, що у віці, коли люди найбільше спілкуються з іншими, вони найчастіше знаходять емоційний кайф у власній «особливості». Здається, це через сучасні технології невпевненість людей у собі страшенно зросла. Що вільніше ми виражаємо себе, то більше хочемо звільнити