Читати книгу - "Моцарт із Лемберга"

— У легіонах Домбровського, — сухо відповів Адам, — в Ломбардії.

Після цього чоловіки припинили свою розмову і дивилися в запилюжені віконця кожен зі свого боку. Туди, де, якщо добре вгледітися, можна було побачити безкрайній польський, проте захоплений австрійцями ландшафт.

— Про що ви говорили? — запитав Адама Франц, намагаючись подолати дрімоту, яка знову потроху брала його в полон.

— Про сподівання... на добру подорож.

— Ваші слова Богові у вуха, — пробурмотів він і безсило опустив голову на груди.

Десь за дві години, з першими сутінками, диліжанс зупинився на черговій поштовій станції. Для мандрівників це означало, що настав час для вечері та сну, і загальний гумор в екіпажі значно поліпшився.

Житло для подорожніх — одразу поряд зі стайнею, від чого всередині стояв міцний запах сіна й кінського поту. Втім, ніхто не зважав на цю обставину. Вимученим дорогою мандрівникам такі покої здавалися вавилонським палацом, бо все ж, на противагу душному екіпажу на розбитих галицьких дорогах, віщували їм солодкий, хоч і нетривалий сон.

Вечеряти подорожнім довелося у сусідній корчмі. Страви тут були прості, однак поживні. Адам з приємністю ум’яв цілу тарілку смажених річкових линів і попросив принести йому кухоль місцевого пива. Франц же ледве торкнувся своєї каші. Бажання їсти зникло в нього разом із бажанням ще будь-коли вирушати в таку далеку дорогу.

Уже не раз він пожалкував про свою гарячковість у розмові з матір’ю. Скільки разів, трясучись в екіпажі дорогами Богемії, а тепер Польщі, він картав себе за те, що не стримав тоді язика й оголосив про свій від’їзд із Відня. Слід було виявити більше покірності, більше синівської поваги.

Всього п’ять днів тому він виїхав з Відня, але тепер, у цій Богом забутій місцині, в дешевій корчмі при поштовій станції, молодому Моцартові здавалось, що відтоді минула ціла вічність.

...У день його від’їзду небо захмарилось, і важке густе повітря провіщало грозу. Матір проводжала його, стоячи посеред вітальні у своїй улюбленій темно-синій сукні. Прийшов також і її наречений, Георг Ніссен. Можливо, його присутність вплинула на Констанцію, і вона не піддалася емоціям, а лише поцілувала сина й благословила в дорогу. Франц зазирав у її очі й ніби бачив там затаєне прохання залишитися, проте вголос жінка не сказала про це ні слова. Самого його також душили сльози, але природна впертість не дозволила в останній момент піддатися почуттям. «Ти — Моцарт», — неодноразово в дитинстві казала йому Констанція. Так, я — Моцарт... І я вирушаю до Галіції...

Зненацька в корчмі почувся голос скрипки. Звук цього інструмента вивів Франца з задуми і змусив вертіти головою, шукаючи очима музиканта. Ним виявився худорлявий усміхнений дідок у крислатому капелюсі. Невдовзі поруч з ним з’явився ще один музикант із бубнами, схожий на скрипаля, як близнюк. Очевидно, ці двоє готувалися забавляти музикою гостей корчми.

— Хто це? — спантеличено запитав Франц Адама, який допивав уже другий кухоль пива, його питання розвеселило.

— Хіба не видно? — засміявся він. — Музики.

— Що вони роблять?

— Лаштуються зіграти нам щось веселеньке.

— Але ж так не можна поводитися зі скрипкою. Він тримає її, наче ведмідь. Боюся навіть подумати, що з цим інструментом станеться далі...

У відповідь Адам нахилився до нього і, уважно глянувши, промовив:

— Франце, буде добре, якщо ви бодай час від часу забуватимете про свій Відень. Ці люди — селяни. Вони не вчилися музиці там, де, приміром, ви. Однак, гадаю, якщо ви зараз дозволите своїм витонченим вухам трохи послухати чогось невідомого, то вони від того не стануть продовгуватими, як в осла.

Сказано це було жартівливо і без жодного зла, і молодий Моцарт ствердно кивнув.

А музики взялися до гри. Спершу вони зіграли мелодію якогось народного танцю, аж уся публіка навколо заплескала в долоні, а дехто навіть не всидів на місці і затупотів ногами посеред корчми. Трохи перевівши подих, музиканти взялися грати вдруге, а потім втретє. І тільки по четвертій мелодії присіли за стіл випити квасу.

Адам глянув на юного віденця, який за весь цей час, здавалося, навіть не ворухнувся.

— Ну як тобі? — запитав він у нього.

— Досить... незвичайно, — вимовив той, не звернувши жодної уваги, що Адам дозволив собі перейти з ним на «ти». — Ніколи такого не чув...

— Справді?

— Так. Я знаю, що Гайдн надихався колись такою простою музикою... Цікаво, дуже цікаво...

Обличчя Франца посвітліло, мовби в один момент його втома і сонливість кудись зникли. В очах зблиснув допитливий, майже азартний вогник, а пальці жваво зарухалися, ніби прагнучи опинитись на клавішах фортеп’яно замість брудної дерев’яної стільниці.

— Дуже цікаво... — повторив Франц і глянув убік шинквасу. — Як гадаєте, Адаме, у корчмаря знайдеться олівець і аркуш паперу? Все моє письмове начиння лишилося у саквояжі.

— Я тобі дістану, — пообіцяв той і по-дружньому поплескав його по плечі.

Францеві була не надто до душі ця фамільярність, яку почав несподівано виявляти його захмелілий товариш. Тим більше, що на плечі тепер, без сумніву, залишиться синець, проте він змовчав і стримано усміхнувся.

Адам повернувся за кілька хвилин, тримаючи в руках клапоть сірого паперу й огризок олівця.

— Ось, маестро! Як і обіцяв, — тріумфально виголосив він.

Франц подякував і швидко провів на листкові кілька паралельних ліній. Після того взявся виводити на них ноти.

— Неймовірно, — видихнув зачудований Адам.

— Що ж тут неймовірного? — не відриваючись від роботи, перепитав молодий Моцарт.

— Ти записуєш музику...

— Саме так. Боюся, що інакше забуду.

— Але ж ти всього раз її почув.

— Мені цього досить.

— Якби я й навіть сумнівався, що ти син свого батька, то сьогодні би всі мої сумніви розвіялися, — мовив Адам.

Франц раптом припинив записувати і відклав олівець. Гірко всміхнувшись, він відповів:

— На жаль, я лише тінь свого батька...

— Чому ти так кажеш?

— Ти знаєш, що мій батько колись удостоївся найвищої папської нагороди? — Франц непомітно для себе також перейшов з Адамом на «ти». — Він став кавалером Ордена Золотої Шпори. Климент[13] вручив йому нагороду особисто.

— Ні, не чув про це.

— Насправді важливо навіть не те, що він її отримав. Хоч нагорода, без сумніву, почесна, — продовжив Франц, — а те, за що він її отримав.

— І за що ж?

Адам поміж ділом