Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

— Конику, кониченьку, гарний мій конику! — заспокоював його містер Вінкл. Та гарний коник, видима річ, не любив підлещування, і через десять хвилин містер Вінкл був од нього не ближче, ніж коли почав свої умовляння; річ неприємна в усяких обставинах, а на такому безлюдному шляху, де ніхто не подасть допомоги, і поготів.

— Що робити? — скрикнув містер Вінкл, пропанькавшись з конем чимало часу. — Я ніяк не можу підійти до нього.

— Проведіть його за вуздечку до найближчої застави, — порадив містер Піквік.

— Та він не піде! — закричав містер Вінкл. — Злізьте й подержте його.

Містер Піквік був утілена добрість і гуманність. Він закинув віжки за спину коневі, спустився з передка, одвів екіпаж убік, щоб не заважав нікому проїздити по шляху, і, залишивши в шарабані містера Снодграса з містером Тапменом, поспішив допомогти приятелеві.

Побачивши містера Піквіка з батогом у руці, кінь змінив кружляння на одному місці на такий рішучий відступ, що примусив містера Вінкла, який все ще висів на одному кінці поводів, бігти ще хуткіше. Містер Піквік кинувся йому на поміч, але що швидше біг містер Піквік вперед, то швидше кінь посувався назад. Нарешті містер Вінкл, руки якого мало не вийшли з суглобів, випустив поводи. Тоді кінь спинився, озирнувся, кивнув головою, повернувся й спокійно

подався до Рочестера. Містер Піквік і містер Вінкл розгублено дивилися один на одного. Шум коліс неподалеку звернув на себе їхню увагу.

— Чорт бери! — в розпачі скрикнув містер Піквік. — І другий кінь тікає.

Це була суща правда. Тварина перелякалася. Віжки були в неї на спині. Наслідки передбачити не трудно. Вона помчала разом з шарабаном і містерами Тапменом та Снодграсом у ньому. Гони тривали недовго. Містер Тапмен викинувся з екіпажу просто в живопліт обіч дороги. Містер Снодграс пішов його слідом. Кінь ударив шарабан об поруччя моста, відокремив колеса від короба, а спинку від передка, і, нарешті, спинився роздивитись на вчинену ним руйнацію.

Першим ділом наших двох друзів було визволити своїх компаньйонів з їхнього живоплітного ліжка, після чого вони з невимовним задоволенням констатували, що Снодграс і Тапмен відбулися самими численними дряпаками від колючок та пошматованими костюмами. Далі треба було зняти з коня збрую. Закінчивши цю складну процедуру, товариство поволі пішло далі, ведучи з собою коня й залишивши шарабан на волю долі.

Тільки надвечір четверо наших друзів і їхній чотириногий компаньйон вийшли на шлях, що вів до Майорської ферми; але хоч і були вони коло самої мети, приємність, яку вони відчували б в інших обставинах, значно згасала, коли вони згадували про свій незвичайний вигляд та кумедне становище. Пошматований одяг, подряпані обличчя, запорошені чоботи, зморені погляди, а головне — кінь. О, як кляв того коня містер Піквік! Час від часу він кидав на благородну тварину промовисті погляди ненависті й помсти. Не раз вираховував він скільки довелося б йому витратити, якщо він переріже їй горло, а тепер думка знищити коня або пустити його на всі чотири вітри спокушала його вдесятеро сильніше. Ці страховинні міркування перепинило несподіване з’явлення двох постатей на одному з поворотів шляху. То були містер Вордл і його вірний слуга — гладкий хлопець.

— Де це ви були? — скрикнув гостинний старий джентльмен. — Я дожидав вас цілий день. Е, та який же у вас втомлений вигляд! А це що? Дряпаки. Не поранені, сподіваюся? Ні? Дуже радий. Так ви перекинулися? Маловажно. Тут це часто трапляється. Джо! Спить знову. Джо, візьми коня в джентльменів і відведи до стайні.

Гладкий хлопець забрав коня, а старий джентльмен, співчуваючи гостям у тій частині їхніх пригод, яку вони визнали за можливе розповісти, повів їх на кухню.

— Зараз усе полагодимо, а тоді я представлю вас нашим у вітальні. Еммо, принеси черрі — бренді[11]. Джейн — голку й ниток! Мері — води й рушників! Ну, ну, дівчата, живо, не баріться!

Три чи чотири рум’яні дівчини кинулись шукати загадані речі, а двоє головатих повновидих хлопців, вставши від каміна (де, не вважаючи на травень, палав огонь, мов у грудні), метнулись у якийсь темний закуток і повернулись звідти з банкою вакси й півдюжиною щіток.

— Моторніше! — казав старий джентльмен, але нагадування було цілком зайве, бо одна з дівчат наливала черрі — бренді, друга принесла рушники, а один з хлопців, схопивши містера Піквіка за ногу й ледве не вивівши його з рівноваги, заходився ваксувати його чоботи так, що мозолі його розпалилися до червоного. Тим часом другий хлопець тер містера Вінкла здоровенною одіжною щіткою, підбадьорюючи себе таким свистом, який видають конюхи, чистячи коня скреблом.

Містер Снодграс, скінчивши обмиватися, почав розглядати кухню, стоячи спиною до каміна й з щирим задоволенням попиваючи черрі — бренді. Це була велика кімната з червоною цегляною підлогою й просторим каміном; стелю прикрашали окости, свинячі ребра й вінки цибулі. Стіни Її оздоблювали мисливські нагаї, дві чи три вуздечки, сідло і старий поіржавілий кет з написом унизу, де сповіщалось, що він заряджений— мабуть, з півсторіччя тому, як показував його вигляд. Старовинний годинник з восьмиденним заводом, урочистої й статечної поведінки, поважно цокав у кутку, а на одному з багатьох гачків, що оздоблювали буфет, висів срібний годинник такого ж давнього віку.

— Готові? — спитав старий джентльмен, коли його гості були помиті, полатані, наваксовані і підкріпились черрі — бренді.

— Цілком, — відповів містер Піквік.

— То ходім, — і товариство, пройшовши багатьма темними проходами, підійшло до дверей зали.

— Вітаю вас, джентльмени, з прибуттям до Майорської ферми! — сказав господар будинку, широко розчиняючи перед ними двері вітальні й виступаючи наперед, щоб привітати їх.

Численні гості в залі встали привітати містера Піквіка з його приятелями, і поки відбувалась церемонія рекомендування, містер Піквік мав досить часу, щоб розглянути осіб, які оточували його, і скласти собі уявлення про їхні вдачі та заняття — ця властива й багатьом іншим великим людям звичка давала йому чималу насолоду.

Дуже стара леді — очевидно, персонаж не менший, ніж мати містера Вордла — у високому чепці й злинялій шовковій сукні сиділа на почесному місці з правого боку від каміна. Тітка, дві молоденькі леді й містер Вордл, наперебивки стараючись показати свою до неї увагу, купчились круг крісла старої. Одна держала їй розмовну трубку, друга подавала апельсин, третя мала напоготові баночку з нюхальним спиртом, четвертий підправляв подушки, на які вона спиралася. З другого боку сидів лисий, дуже літній джентльмен з добрячим веселим обличчям — дінгліделський пастор, а поруч із