Читати книгу - "Танець недоумка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Учора я наважився подзвонити Джохару і сказати, що лечу на іспит. Був удячний, що він більше мене не відраджував. Розпитав у нього про шанси пройти відбір, і все виявилося заплутаніше, ніж я думав. Джохар був упевнений, що самі тести — дурня. Нормативи, знання характеристик різних типів зброї або так звані «шокові інтерв’ю» (на кшталт несподіваної стрілянини в тебе над вухом) — це ніби для галочки.
Щоб відсіяти цілковитих баранів, Джохар сказав, що взагалі в Корпусі зважають на дві речі. Перше — там намагаються зрозуміти, «чи перегризеш ти комусь горлянку, якщо тебе загнати в глухий кут». Так вважає Джохар. І тут тести взагалі ні до чого. Якщо ти такий, вони це зрозуміють. А друге — на жаль, геть незрозуміле в їхніх критеріях — такий собі фактор «Б», про який відомо тільки те, що його оцінює окрема комісія. Ось і все.
Якщо ти — нуль у математиці й пишеш своє ім’я з помилками, якщо ти під слідством або навіть утік із в’язниці, якщо в тебе проблеми з фізичною підготовкою й ти ледачий, як свиня, — Корпусу начхати. Вони уповні засвоїли принцип «не можеш — навчимо, не хочеш — змусимо». Головне, щоб, коли тебе заженуть у глухий кут, ти міг перегризти горлянку. А далі — якщо в тебе все добре з фактором «Б», то ти конкістадор. Отак просто.
А в глухому куті я точно був здатен багато на що…
Токійська штаб-квартира Корпусу Конкістадорів розташовувалася в окремому будинку — неймовірна розкіш для Японії. Ніяких великих вивісок, ясна річ. Але двоє озброєних конкістадорів на вході були досить красномовним показником.
Я й далі повторював собі, що нічого ще не вирішено. Що мене сто разів не візьмуть і все таке. І що це буде на краще. Але в душі не міг позбутися думки, що зараз — мій єдиний шанс розв’язати все одним махом: кредит, відсутність роботи, мутація білка… а ще відсутність сексу з Вірою впродовж пів року, її ниття з приводу самотності, моя депресія… — Іш-Чель може стати нашим Ельдорадо.
…Важкі двері з товстезного прозорого макромолекуляру відійшли вбік, і я опинився в приймальні. Одній із приймалень… Там, де зустрічали таких, як я. Мене охопило знайоме відчуття… Називаю його «запах грошей». Це така особлива атмосфера. Не розкоші, не навмисної демонстрації багатства, ні. Це атмосфера, яку відчуваєш у компаніях, де не замислюються про те, чи можна було щось зробити дешевше. Навіщо дешевше? Це ж найкраще покриття для підлоги, найкращі меблі, найкращий дизайн… Приймальня була схожа на капітанський місточок космічного лінкора, яким його зображують у кіно. Тобто — величезна, осяйна, вся така… космічна!
Реальний місточок лінкора інший — маленький, незатишний, наскрізь металевий, порізаний жовтими демаркаційними лініями й попереджувальними табличками… Не переступати, не чіпати, не торкатися… Ймовірніше, рекрути на кшталт мене в такій розкоші, як тут, опинялися вперше і востаннє. І, у разі успіху, їх чекала саме та похмура реальність бойових кораблів…
— Вітаю! Мене звати Макс, я — рекрутинг-менеджер приватної військової компанії «Корпус Конкістадорів».
Я здивовано озирнувся на голос: почути в Японії таку чисту англійську — рідкість. Макс був європейцем. Приємний молодий чоловік, із вигляду мій ровесник, у синіх штанах і білій сорочці, з планшетом у руці. Він простягнув мені руку.
— Гіль, — сказав я, тиснучи її.
— Гілю, зараз ми з вами подамося в тест-зону, де ви пройдете кілька нескладних випробувань. У деяких випадках ви отримуватимете конкретні завдання, а іноді ми очікуватимемо вашу реакцію на ситуацію, не даючи жодних інструкцій. Після тестування на вас чекає невелика співбесіда, за результатами якої ми або підтвердимо наше запрошення в Корпус, або ні. Усе це триватиме не більше трьох годин. Ви готові?
«Нескладні тести», «невелика співбесіда», «або підтвердимо, або ні» — таке відчуття, що мені треба дізнатися, хто я за гороскопом… З іншого боку, у нього, напевно, десяток за день таких, як я…
— Мені… Щось іще потрібно? Щоб…
— Викласти ваш телефон і все металеве або макромолекулярне… І — хороший настрій! — він тицьнув мені спеціальний пластиковий контейнер на замку і широко всміхнувся, як справжній продавець із бутика.
Хороший настрій? Здавалося, все це не навсправжки. Якось занадто… легковажно чи що. Я подумки передражнив його недоречну манеру висловлюватися: «Якщо ви не пройдете відбору, у вас буде можливість зістрибнути з даху хмарочоса вже сьогодні ввечері! А якщо пройдете, то вирушите на планету, де з вас знімуть шкіру, і, можливо, ви навіть встигнете зняти це на свій гаджет!» Цікаво, ця дивна веселість — особливість конкретного менеджера чи їхня політика?
Я виклав усе, що він сказав.
— Дозволите? — у руці Макса запищав портативний металошукач.
Я покірно розвів руки вбік.
Він щонайретельніше взявся перевіряти, почавши з плечей. Щойно підніс прилад до мого правого боку, той стурбовано запищав.
— Що у вас там? — здивовано запитав Макс.
— Імплантат. Я покажу посвідчення.
Дістав із контейнера гаманець і простягнув йому картку. Він так само ретельно вивчив її й навіть записав серійний номер.
— Дякую, — кивнув Макс. — Без проблем.
Потім він так само ретельно закінчив огляд, але металошукач більше не видав ані звуку. Далі Макс ніби між іншим сунув мені купу паперів, які попереджають, що приватна військова компанія «Корпус Конкістадорів» не відповідає за жодні наслідки майбутніх тестів. Я — так само між іншим — підписав, не дуже вчитуючись.
Аж ось відчув, як Вірина рука взяла мене за зап’ястя й легесенько стиснула — телефонний нейродзвінок. Я записав його, ще коли ми тільки зустрічалися. Характерна Вірина манера — тримати тебе за руку, дивлячись в очі, і, якщо ти зволікаєш, нетерпляче стискати твоє зап’ястя. Жест, що означає: «Ну — зважуйся!».
— Вибачте, — пробурмотів я Максу. Довелося взяти телефон із контейнера. — Алло!
— Привіт! Ну що, Гілю, пройшов? — Вірчин голос був буденний, таким тоном запитують, на якій ти станції підземки.
— Вірунчику, невже б я тобі не подзвонив?! Я щойно приїхав.
— Ну, добре, як пройдеш, дзвони! Візьми в них одразу якийсь документ для банку, добре? Нам іще купу всього купувати в дорогу. А ми, до речі, навіть дати відльоту не знаємо.
— Віро… — я хотів сказати щось типу «Мене ще нікуди не взяли», але, глянувши на Макса, передумав. — Я подзвоню. Побажай мені удачі!
— Хай щастить, Гілю! — і вона відключилася. Раніше, ніж я подякував.
Я постояв секунду, збираючись з думками. Потім вимкнув телефон і поклав назад у контейнер. Здається, усе. Рішуче захряснув кришку й приклав палець до дактилосканера.
— Готові? — Макс сяяв, як сувенірні тисяча гривень.
Знати б, до чого…
— Готовий, — серйозно відповів я.
— Виконуйте мої інструкції, будь ласка. Ходімо.
8
Ліфт стрімко ніс нас кудись униз. Набагато нижче, аніж перший поверх, наскільки я міг уявити. Макс став зосереджений. Він мовчав і не дивився на мене. Я намагався не думати про тестування. Навіть добре, якщо не пройду. Спробую щастя в дельфінарії… Зараз, звісно, доведеться важко. Треба буде в когось позичити грошей. І квартиру забере банк, тож… Але колись же все владнається!
Якщо ти не станеш недоумком, що танцює. Тому благаю тебе, хлопче, пройди ці чортові тести! Тоді в тебе буде хоча б страховка…
Поверх, на якому ми вийшли, був зовсім не схожий на осяйну приймальню компанії. Сірі поліровані стіни з чогось схожого на композитний пластик — гладкі, як скло. Герб Корпусу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танець недоумка», після закриття браузера.