Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Але ж це нас не стосується. Мене просив привезти вчених сам Негус, якщо такі знайдуться.
— Вчених — так. Але єзуїтів?
— Що? — скрикнув Мюрад. — Що ти таке кажеш?
Жан-Батіст схопив вірменина за комір сорочки та заговорив йому просто в обличчя:
— Я кажу, що ти зараз везеш до Масауа шість найчистішої води єзуїтів. Якщо вже ти такий наївний, і не розпізнав їх, то є надія, що Наїб трохи розумніший. Якщо ж припустити, що він теж про це не здогадається, то Імператор прийматиме разом з тобою шестеро осіб, які матимуть одну мету: навернути його в католицтво. Він змусив нас присягнутися більше їх не привозити, та ось повертаєшся ти, з цілою пів-дюжиною в своєму багажі!
Він випустив Мюрада, який упав на стілець знесилений, немов після биття палицями.
— Я пропав, — сказав вірменин.
Він почав мовчки ридати, немов дитина.
— Припини, — сказав йому Жан-Батіст, наливаючи нову чашку горілки.
Мюрад випив її одним ковтком, і став ще сумнішим.
— Краще б я не відмовлявся від своєї думки, і зробився кухарем у Каїрі. Я знаюся лише на цьому. Усі ці ваші релігія з політикою мене геть змучили.
— Послухай, Мюраде. Роби так, як я скажу, і тобі нічого буде боятися. Імператор прийме тебе як рідного, і ти зможеш зробитися кухарем у нього, якщо забажаєш.
Мюрад мовчки шморгнув носом і несвідомо випустив з рук чашку на стіл. Жан-Батіст кинув швидкий погляд у бік кухні, та знов налив йому.
— Завтра вранці, на світанку, ти поїдеш у порт, — м’яко сказав лікар. — Я дам тобі торбину із золотом, яка допоможе переконати будь-якого капітана фелюги. Перетинай Червоне море, та йди до Наїба. Попередь його, що на його землю хочуть увійти шестеро єзуїтів, та що, на щастя, тобі вдалося від них відірватися. Потім рухайся до Гондару, передай мої вітання Імператору, скажи йому, що Король франків прийняв його амбасаду і благословив її. На цьому твоя місія завершується. Ти повернешся до своїх кузенів і дядька, і, сподіваюся, будеш щасливим решту свого життя.
— А єзуїти? — спитав Мюрад, повеселішавши від цих слів та трьох чашок горілки.
— Я займуся ними.
— А… що буде з тобою?
— Я, мій друже, щаслива людина. Сподіваюся невдовзі стати ще щасливішим.
— А твоя наречена?
— Я їду до неї. Хто знає, може ми ще зустрінемося з тобою в Гондарі?
Вони цокнулися ще двічі. Жан-Батіст повторив свої настанови та роз’яснив найменші подробиці. Вони розлучилися близько півночі, після теплих дружніх обіймів.
Розділ 9
Упродовж наступного дня Жан-Батіст уважно спостерігав за шістьома гостями готелю, які супроводжували Мюрада. Відсутність вірменина вони помітили лише опівдні, бо той мав звичку пізно прокидатися. Один з них прийшов постукати у двері його кімнати. Униз він зійшов вельми схвильованим. Як було умовлено напередодні з Жаном-Батістом, Мюрад наказав власнику готелю повідомляти всім, що він поїхав у справах до міста. Оскільки жоден іноземець не міг цього зробити без особливого дозволу, єзуїти сприйняли цю новину покірно. Вони розосередилися по садку та пильному шляху, що вів до порту, по якому можна було вільно пересуватися на відстань п’ятисот метрів.
Настала ніч. Вони знов порадилися між собою та мовчки повечеряли. Того вечора у готелі крім Понсе більш нікого не було. Під кінець вечері, яку він старався з’їсти якомога спокійніше, Жан-Батіст підсунув свій стілець до столу вчених. Він попросив у них дозволу пригостити їх м’ятним чаєм з тістечками, оскільки випадково зрозумів з їхньої небагатослівної бесіди, що вони співвітчизники.
— Прошу, — похмуро сказав один з шести.
— Отже, — сказав Жан-Батіст, підіймаючи свою склянку, над якою здіймалася пара, — оскільки тут не дозволяють пити за здоров’я по-інакшому, я підіймаю свій чай, котрий, якщо добре подумати, не відрізняється кольором від коньяку. Хай вам усім щастить!
Усі цокнулися без ентузіазму, за виключенням Жана-Батіста, який веселився за сімох.
— Я не представився, прошу вас мене вибачити: я шевальє Гуго де Водзорг, ваш покірний слуга.
На цих словах удаваний шевальє злегка підвівся та зробив невеличкий уклін кудись убік.
— Ми вчені, — відповів неохоче найстаріший з чоловіків, — нас відрядило в подорож Іспанське Королівське наукове товариство.
— Куди ж вас веде ваш шлях? — спитав Жан-Батіст з нещирою невинністю.
Шестеро тривожно переглянулися.
— До Абіссінії, — нарешті сказав речник.
Шевальє захоплено вигукнув.
— Невідома земля! Месьє, я прихиляюся перед вашою зухвалістю!
Ніхто не міг би виглядати менш зухвалим, ніж ці горе-мандрівники, осиротілі без свого провідника та повні недовіри до фанфарону, який до них причепився.
— Можу я вам задати одне нескромне питання, месьє? — сказав Жан-Батіст, понизивши голос.
— Якщо ви наполягаєте.
— Я ось про що, але, якщо не хочете, то не відповідайте: ви одружені?
У чоловіків по спинах побігли неприємні мурашки.
— Ні, месьє шевальє, ми не одружені.
— Оце так чудово! — гукнув щосили Жан-Батіст, — дійсно, чудово.
— Можна дізнатися, чому? — спитав цікаво один із подорожніх, який сидів зліва та роздивлявся на чужинця з більшою холоднокровністю, ніж інші.
— Тому, що в мене більше не залишається сумнівів у тому, що ви їдете навертати цю країну.
Тут пролунали шість вигуків нараз, і зори шести пар очей зі страхом спрямувалися в бік служб, де, на щастя, не було нікого, хто б міг підслухати необережні промови Жана-Батіста.
— Поясніть, що ви маєте на увазі, — сказав упівголоса найговіркіший з подорожніх.
— Усе дуже просто. Зараз я вам розповім один анекдот, і ви зрозумієте. Я почув його від одного місіонера-капуцина, який жив у Сенаарі, та трохи проїхав у бік Абіссінії. Але, спочатку, гей! Корчмарю! Принесіть нам свічок. Нема чого жаліти сало, тут досить дорого платять.
Прийшов, кульгаючи, Маркос — цілком відданий своїм постояльцям за умови, що кожної речі вимагатимуть виразно та голосно, оскільки він зробився геть глухим. На столі з’явилося дев’ять нових свічок, і, щойно господар готелю пішов, шевальє продовжив розмову.
— Отже, цей місіонер одного дня прибув до села в саванні: кілька хатинок, висока трава та, під баобабом, кілька низьких стільців, на яких сидять, розмовляючи, старі. Він називає себе, говорить арабською, яку вони трохи розуміють. Їхній ватажок йому вірить. Його приймають до себе, та ось, за кілька днів, він починає говорити про свою віру, тобто — наважуся припустити — про нашу з вами.
Подорожні погодилися, хоча не заспокоїлися.
— Схоже, що ватажок сильно зацікавлений тим Ісусом, про чиї дива йому розповідають. Той капуцин йому подобається; він дає зрозуміти, що не проти дізнатися більше. Здається, все йде добре. Нажаль, настає ніч,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен», після закриття браузера.
