Читати книгу - "Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим"

— І що я їй скажу?

— Спершу — вибачишся, — запропонував я.

— А потім? — не вгавав він.

Я видав приглушений смішок і мимоволі похитав головою, нагадуючи собі, що поряд дорослий хлопець, а не школяр.

— А потім, головне, не питай, щоб поцілувати, — відповів я, намагаючись знову не розсміятися.

Джон спохмурнів і сховав руки в кишені. Він шумно втягнув повітря носом і на мить затримав подих. Збоку це виглядало так, ніби друг наважується на цей крок. Але слідом він зітхнув і замотав головою:

— Ні, я так не можу.

Я пшикнув і лише дивом утримався, щоб не дати йому потиличника. Їй-богу, поводився як дитина. Якби я не знав Джона добре, то вирішив би, що він навіть ніколи не цілувався з дівчиною.

— І чому ж?

— А раптом вона не схоче розмовляти? — рвучко випалив друг, висмикнувши руки з кишень.

Джон уже не сердився на себе. Ні. Місце злості зайняла нервозність, прямо тріумфуючи від своєї перемоги.

— Це ще чому? — з натиском спитав я.

Почуття Джона до Вікі не були простим інтересом. Він по вуха закохався в неї, тому так нервував. Але, схоже, мій друг або не розумів, як так сталося, або банально боявся зізнатися собі в цьому.

Джон зам'явся. Я бачив по очах, як він обмірковував те, що хотів сказати, як наважувався на це. Знову запустивши п'ятірню у волосся на маківці, мій друг глибоко вдихнув, ніби це могло допомогти виштовхати слова назовні.

— Раптом я не подобаюсь їй як хлопець, — на видиху випалив він.

Друга причина невпевненості була розкрита. І вона знову здалася мені смішною. Щоправда, цього разу я не сміявся. Настав час зав'язувати з розмовами й почати діяти.

— Не неси нісенітницю, звісно, подобаєшся, — якомога впевненіше сказав я.

— А якщо все ж таки не подобаюся?

— Тоді ти точно це дізнаєшся й не гадатимеш більше, як зараз. — Я підвівся на ноги і струсив пісок із шортів. Кивнувши погляд у бік табору дівчат, я додав: — Пішли, бо ти дуже великий, щоб підхопити тебе на руки і віднести.