Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

«Їй не можна тут залишатися,- міркувала Бекі.- Їй, дурненькій, треба їхати звідси. Вона й досі скиглить за тим йолопом, що вже п’ятнадцять років як загинув (так йому й треба!). Їй не можна виходити заміж за жодного з цих негідників. Яка ж погань той Ледар! Ні, вона по­винна одружитися з бамбуковим ціпком; я сьогодні ж таки влаштую цю справу».

Отож Бекі понесла до спальні Емілії чашку чаю й за­стала приятельку смутну й знервовану в товаристві її пор­третів. Бекі поставила чашку на стіл.

- Дякую,- мовила Емілія.

- Слухай, Еміліє,- почала Бекі, походжаючи по кім­наті й доглядаючи на неї ласкаво й водночас зневажли­во.- Я хочу з тобою поговорити. Ти мусиш виїхати звідси, звільнитися від нахабства цих чоловіків. Я не бажаю, щоб вони глумилися з тебе, а ти набачишся від них усього, якщо залишишся. Запевняю тебе: вони мерзотники, їм місце на каторзі. Байдуже, звідки я знаю їх. Я знаю всіх. Джоз не може тебе оборонити, він надто слабкий, і йому самому треба оборони. Ти в життєвих справах безпорадна, як не­мовля. Ти повинна вийти заміж, а то пропадеш разом зі своїм незрівнянним сином. Тобі треба чоловіка, дурненька, і один з найкращих джентльменів, яких я будь-коли бачила, сотні разів пропонував тобі свою руку, а ти його відштовхнула, черства, нерозумна, невдячна себелюбко!

- Я старалась... старалася з усієї сили,- благально мо­вила Емілія,- їй-богу, старалася, Ребеко, але не можу за­бути...- і вона не докінчила фрази, звівши очі на портрет.

- Аякже, не можеш забути його! - крикнула Бекі.- Того самозакоханого хвалька, невихованого, вульгарного дженджика, нікчемного йолопа, який не мав ані розуму, ані добрих манер, ані серця! Та він проти нашого знайо­мого з бамбуковим ціпком - усе одно що ти проти коро­леви Єлизавети! Таж ти йому набридла, і він, певне, був би кинув тебе, якби той Доббін не змусив його дотримати слова. Він сам мені признався в цьому. Він ніколи тебе не любив. Увесь час глузував з тебе, я сама чула, й освідчився мені в коханні через тиждень після того, як одружився з тобою.

- Це брехня! Це брехня, Ребеко! - крикнула, схопив­шись, Емілія.

- Дивися ж, дурненька,- мовила Ребека тим самим неприємно добродушним тоном і, діставши з-за пояса па­пірця, розгорнула його й кинула Еммі на коліна.- Ти знаєш його руку. Він написав мені цю записку... хотів, щоб я з ним тікала... передав її мені перед самим твоїм носом за день до того, як його вбили... так йому й треба! - вигукнула Ребека.

Еммі не слухала її, вона дивилася на листа. Це була та сама записка, яку Джордж вклав у букет і дав Бекі на бенкеті в герцогині Річмонд. Усе було так, як казала Бекі: той шаленець пропонував їй тікати.

Еммі похилила голову і, мабуть, востаннє, коли їй нале­жить плакати на сторінках цієї повісті, вдалася до сліз. Голова її впала на груди, кулаки помандрували до очей, і в такій позі вона віддалася своєму горю. Бекі стояла й дивилася на неї. Хто збагне ці сльози, хто скаже - солодкі вони чи гіркі? Чи вона сумувала, що ідол її життя впав і розбився в друзки біля її ніг, чи обурювалася, що її лю­бов зазнала такої наруги, чи раділа, що зникла перепона, яку скромність спорудила між нею і її новим, справжнім почуттям? «Тепер ніщо мені не заважає,- подумала во­на.- Я вже можу кохати його всім своїм серцем. Ох, і я кохатиму, кохатиму його, аби тільки він мені дозволив, аби тільки вибачив мені!» По-моєму, саме це почуття перева­жило всі інші, що тоді хвилювали її ніжне серце.

І справді, Еммі плакала не так довго, як сподівалася Бекі, що заспокоювала й цілувала товаришку,- рідкісна ознака співчуття з боку місіс Бекі. Вона упадала біля Еммі, мов коло дитини, навіть гладила її по голові.

- А зараз візьмемо перо, чорнило й напишемо йому, щоб він негайно приїздив,- нарешті вказала вона.

- Я… я вже написала йому сьогодні вранці,- спале­нівши, призналася Емілія.

Бекі аж вереснула зі сміху.

- «Un biglietto,- заспівала вона, наче Розіна, 218 - ессоlо quà!» 219 - Її пронизливі трелі покотилися луною по всьому буднику.

Вранці третього дня після цієї сценки, хоч надворі хлющив дощ і було вітряно, а Емілія цілу ніч майже не спала, дослухаючись до ревіння бурі і співчуваючи всім мандрів­никам на морі й на суходолі, вона все ж таки встала рано й захотіла прогулятися з Джорджі по набережній. Дощ бив їй в обличчя, а вона походжала туди й назад і все диви­лася на захід, на темну лінію обрію понад важкими валами, що з гуркотом і піною вдарялась об берег. І мати, і син майже не розмовляли: лише зрідка хлопець співчут­ливо й поблажливо озивався до своєї принишклої супутниці.

- Сподіваюся, що він не пустився в море в таку по­году,- мовила Еммі.

- А я ставлю десять проти одного, що пустився,- за­перечив хлопець.- Гляньте, мамо, дим пароплава!

І справді, на обрії з’явився димок. Так, але ж його могло не бути на борту, він міг не отримати листа, міг не захо­тіти... Сумніви й побоювання одні за одними заливали її неспокійне серденько, як хвилі, набігаючи, заливали на­бережну.

Слідом за димом на обрії з’явився й сам пароплав; він підпливав дедалі ближче, то занурюючись у воду, то зді­ймаючись на хвилях. Джорджі мав прекрасну підзорну трубу; він спритно навів її на пароплав і почав стежити за його маневрами, даючи, як справжній моряк, відповідні коментарі. На щоглі пірса затріпотів сигнальний прапо­рець: «На обрії англійське судно». Я певен, що так само тріпотіло й серце Емілії.

Вона подивилася в трубу через плече Джорджі, але ні­чого не побачила: тільки якась темна пляма стрибала в неї перед очима.

Джордж знов узяв трубу і спрямував її на пароплав.

- Як він глибоко занурюється у воду,- сказав він.- Ось хвиля перекотилася через палубу! На борту, крім стернового, є ще тільки двоє людей. Один лежить, а другий… другий у плащі з... Ура! Це