Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

коротенька записка від Джералда тільки додала їй страхів. Керрін погіршало, вона дуже, дуже хвора. Тепер хтозна- скільки чекати, поки знову надійде пошта, поки вона почує, чи жива Керрін, чи вже небіжчиця. І чого вона не вернулася додому на самому початку облоги, хай би Мелані сама давала собі раду!

Під Джонсборо тривають бої - оце й усе, що було відомо в Атланті, але ніхто не міг сказати, який перебіг їх, отож місто тривожили найнеймовірніші чутки. Нарешті з Джонсборо примчав вістовець, принісши заспокійливу новину: янкі відбито. Однак перед тим вони вдерлися в Джонсборо, спалили станцію, перерізали телеграфні дроти, а відступаючи, зруйнували три милі залізничних колій. Саперні частини працюють як чорти, відновлюючи колії, але на це піде деякий час, бо янкі повикопували шпали й спалили на багатті, наклавши зверху рейок, а потім розпечені до червоного рейки обснували круг телеграфних стовпів і поробили з них велетенські штопори. А дістати тепер нові рейки було проблемою, як і взагалі будь-який шмат заліза.

Ні, до Тари янкі не дійшли. Той самий вістовець, що привіз депешу генералові Гуду, запевнив у цьому Скарлет. Від’їжджаючи до Атланти по закінченні бою, він перестрів Джералда, який попросив передати їй листа.

Але що тато робить у Джонсборо? Юний вістовець трохи знітився, відповідаючи Скарлет. Джералд хотів знайти військового лікаря, що поїхав би з ним до Тари.

Стоячи на затопленій сонцем веранді й дякуючи юнакові за його клопіт, Скарлет відчувала, як у неї підгинаються коліна. Керрін, мабуть, при смерті, якщо Еллен з усім своїм медичним умінням нічого не може вдіяти і Джералд мусить шукати лікаря! Коли вістовець помчав далі, зникнувши у хмарці рудої куряви, вона тремтячими пальцями розірвала конверта. Читати батькового листа виявилося важкувато: тепер у конфедерації була скрута з папером, і Джерал- дові довелось писати поміж рядками останнього листа Скарлет.

“Люба Доню, Твоя Мама й обидві сестри хворі на тиф. Хм дуже погано, але маймо надію на краще. Коли мама злягла, то попросила мене написати тобі ні в якому разі не приїздити додому, щоб не заразилася ти з Вейдом. Вона передає тобі найкращі побажання й просить помолитися за неї!”

“Помолитися за неї!” Скарлет прожогом кинулась до своєї кімнати і, впавши навколішки біля ліжка, почала так ревно благати Бога, як ще ніколи в житті. Вона не читала звичайної молитви, а просто повторювала одні й ті самі слова:

- Мати Божа, не дай їй померти! Я повік буду доброю, тільки не дай їй померти! Благаю, порятуй її від смерті!

Увесь наступний тиждень Скарлет снувала по будинку, мов поранене звіря, дожидаючи новин - щоразу вона здригалася, чуючи цокіт копит, і стрімголов збігала вниз темними сходами, коли котрийсь солдат стукав поночі в двері. Але новин з Тари не надходило. То було так, наче її від домівки відокремлює широченний континент, а не мізерні двадцять п’ять миль курної дороги.

Пошта все ще не працювала, і ніхто не знав, де стоять конфедерати і що задумують янкі. Ніхто не знав нічого, крім того, що тисячі вояків у сірому й синьому б’ються десь між Атлантою і Джонсборо. А з Тари не було вісточки цілих сім днів.

Скарлет доволі надивилася на тифозних у шпиталі в Атланті, щоб розуміти, як далеко може зайти ця страшна хвороба за тиждень. Еллен хвора і, може, навіть помирає, а вона сидить тут з вагітною жінкою на руках і нічого не може зробити, а поміж нею і домівкою дві ворожі армії. Еллен хвора - і, можливо, навіть помирає. Але ж Еллен не може хворіти! Вона ніколи не хворіла. Цього неможливо було навіть уявити собі, це підривало самі підвалини життя Скарлет. Будь-хто міг захворіти, тільки не Еллен. Вона доглядала хворих, і ті видужували. Вона просто не могла бути хворою. Скарлет усією душею поривалася до Тари. Вона поривалася туди з розпачем переляканої дитини, яка боїться втратити свій єдиний захисток на землі.

Домівка! Приземкуватий білий будинок з розмаяними білими фіранками на вікнах, густо порослий конюшиною моріжок, над яким бринять працьовиті бджоли, на сходинках веранди мале негреня, що відганяє качок та індиків від квітника, погідні червоні поля й довгі милі бавовникових плантацій, що біліють на сонці. Домівка!

Якби ж то вона повернулась додому на початку облоги, коли всі втікали з міста! І спокійнісінько могла б узяти з собою Мелані, нічого б їй не сталося, бо ж скільки часу було попереду.

“Та хай їй чорт, цій Мелані! - всоте подумала Скарлет.- Чому вона не поїхала до Мейкона з тітонькою Туп?

Там їй місце, там її рідня, не те що я. Я їй навіть не кревнячка. І чого вона так вчепилася за мене? Якби вона поїхала собі в Мейкон, я могла б вернутись додому, до матері. Та й зараз - навіть зараз я б якось дісталася додому, незважаючи на янкі, якби не ці її пологи. Може, генерал Гуд дав би мені охорону. Він порядний чоловік, генерал Гуд, і я певна, що вмовила б його дати мені охорону й білий прапор, щоб можна було пройти через лінію фронту. Але я мушу стирчати тут, поки з’явиться ця її дитина!.. Ой мамо, мамо!.. І чом не може Меллі швидше розродитись? Побачу сьогодні доктора Міда й спитаю, чи не можна якось прискорити це, щоб я змогла поїхати додому… якщо вдасться дістати охорону. Доктор Мід казав, що пологи в неї будуть важкі. Боже милий! А що, як вона помре? Мелані не стане. Мелані не стане. І Ешлі… Ні, я не повинна цього думати. Це негарно. Але Ешлі… Ні, я не повинна цього думати, бо його, мабуть, нема серед живих. І я дала йому обіцянку, що догляну Мелані. Якщо я не дуже доглядатиму її, і вона помре, а Ешлі ще живий… Ні, я не повинна цього думати. Це гріх. І я обіцяла Богові бути доброю, якщо він порятує маму від смерті. Ох, та швидше б уже ця дитина з’явилася на світ! Якби я тільки могла вибратися звідси… дістатись додому… та куди-небудь, аби лише звідси”.

Скарлет зненавиділа сам вигляд цього зловісно притихлого міста, яке вона колись так полюбила. Атланта вже не була така весела, відчайдушно весела, що саме цим їй прилюбилася. Вона стала нестерпно бридкою, наче по ній пройшла моровиця, і моторошна тиша залягла на її вулицях після того, як ущухла стрілянина. Відлуння бою, вибухи гармат мали в собі щось таке, що збуджувало