Читати книгу - "Кримінальне право України: Загальна частина: підручник"

набрання законом чинності підозрюваними, обвинуваченими, підсудними чи засудженими) також здійснюються виключно судами. Коли ж йдеться про помилування засудженої особи, то в цьому разі відповідний указ Президента України підлягає безпосередньому виконанню тим органом, який здійснює виконання покарання, без спеціального рішення суду. § 2. Звільнення від покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності

Поняття звільнення від покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності. Відповідно до ч. 4 ст. 74 КК особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною. Отже, звільнення від покарання у зв’язку з втратою особою суспільної небезпечності — це відмова держави від призначення покарання особі, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості і яку з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною.

Передумова звільнення від покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності дещо відрізняється від передумов інших видів звільнення від покарання і є близькою до передумов звільнення особи від кримінальної відповідальності. Оскільки у цьому разі жодне покарання особі не призначається, то передумовою її звільнення є не призначення їй певного покарання, а вчинення особою певного злочину. Згідно з ч. 4 ст. 74 КК таку передумову становить вчинення особою злочину невеликої або середньої тяжкості (частини 2 та 3 ст. 12 КК). При цьому такий злочин може бути як умисним, так і необережним, як закінченим, так і незакінченим, вчиненим як одноособово, так і у співучасті, що не впливає на наявність передумови звільнення. Закон не пов’язує наявність передумови звільнення і з тим, чи цей злочин вчинено вперше або не вперше. Тому звільнення від покарання особи, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості не вперше, в принципі можливе. Проте слід мати на увазі, що неодноразове вчинення особою злочинів може свідчити про відсутність необхідної підстави для такого звільнення.

Підставою звільнення від покарання у випадках, передбачених ч. 4 ст. 74 КК, є втрата особою суспільної небезпечності на час розгляду справи в суді. Висновок про це суд має зробити з урахуванням її бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці[78]. Під бездоганною поведінкою слід розуміти таку поведінку особи в родині, у побуті, трудовому чи педагогічному колективі тощо, при якій вона додержується загальноприйнятих правил людського співжиття. Сумлінне ставлення до праці — це чесне і точне виконання особою, яка має роботу, своїх трудових обов’язків. Позаяк жодні вимоги щодо подальшої поведінки звільненого від покарання не висуваються, цей вид звільнення є безумовним.

За своїм характером звільнення особи від покарання у зв’язку з втратою нею суспільної небезпечності є факультативним, тобто навіть за наявності підстав суд має право (але не зобов’язаний) здійснити таке звільнення, мотивувавши своє рішення.

Кримінально-правові наслідки звільнення від покарання у зв’язку з втратою особою суспільної небезпечності для даної особи є виключно позитивними. Така особа не тільки не відбуває покарання, а й визнається такою, що не має судимості (ч. 3 ст. 88 КК).

§ 3. Звільнення від відбування покарання з випробуванням

1. Відомий багато років нашому праву інститут засудження з випробуванням (умовне засудження і відстрочка виконання вироку) трансформовано у КК 2001 р. в один із видів звільнення від відбування покарання — звільнення від відбування покарання з випробуванням. У ст. 75 КК зазначено, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням. У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов’язки.

2. У КК 2001 р. значно розширено порівняно з КК 1960 р. коло покарань, при призначенні яких можливо звільнення від відбування покарання з випробуванням. Якщо раніше умовне засудження було можливе лише при призначенні позбавлення волі і виправних робіт, то тепер відповідно до ст. 75 КК звільнення від відбування покарання з випробуванням можливо при призначенні таких основних покарань, як виправні роботи, службове обмеження для військовослужбовців, обмеження волі або позбавлення волі, причому при засудженні до позбавлення волі таке звільнення можливо при призначенні покарання на строк не більше п’яти років.

Що стосується додаткових покарань, то ст. 77 КК допускає можливість не тільки призначення, а й реального застосування таких покарань, як штраф, за умови, що його передбачено санкцією закону, за яким засуджується особа, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Закон виключає можливість призначення в таких випадках лише одного додаткового покарання — конфіскації майна.

Крім того, для звільнення з випробуванням слід встановити достатню для цього підставу. Стаття 75 КК описує цю підставу в загальному вигляді, надаючи суду можливість конкретизувати її залежно від обставин справи. У законі зазначено, що звільнення з випробуванням може мати місце тоді, коли суд дійде висновку, що, виходячи із тяжкості злочину, особи винного та інших обставин, виправлення засудженого можливе без відбування покарання.

Тяжкість злочину визначається насамперед тим, до якої категорії злочинів належить вчинене винним діяння (ст. 12 КК). Ступінь тяжкості злочину має бути конкретизовано з урахуванням значущості об’єкта і предмета посягання, характеру діяння, обстановки, засобу, місця і часу його вчинення, відсутності тяжких наслідків та ін. Ураховується також, чи був злочин закінченим або незакінченим, чи вчинений він у співучасті або однією особою. Підлягають обов’язковому врахуванню форма і ступінь вини,