Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

вийшов 29 січня 1921 року. Його відправляли з однієї служби на іншу, але удар, якого він завдав урядові своїм звітом та своїми перевірками кладовищ, був занадто сильний, щоб його забули. Який скандал! У часи античності того, хто приносив погані новини, закидáли камінням. А він натомість щодня пунктуально приходив до міністерства. Колеги питали себе, що б вони робили з сумою, еквівалентною їхньому десятирічному заробітку? Мерлена ненавиділи ще й за те, що він навіть не взяв звідти двадцяти франків, щоб начистити свої шкарбуни, придбати одяг і вставити нову щелепу.

Отже, 29 січня 1921 року його виставили на вулицю як пенсіонера. Його пенсія (беручи до уваги його посаду) становила стільки, скільки заробляла Поліна у Перікурів.

Довго ще Мерлен повертався до спогадів про ту ніч, коли він відмовився від багатства в обмін на щось більш цінне з морального боку (хоч він ніколи не любив пишних слів). Справа з ексгумованими солдатами навіть на пенсії продовжувала його турбувати. Йому треба було якось вийти з того, зацікавитися світом і почати читати газети. Саме з них він і дізнався про арешт Анрі д’Олней-Праделя і про знаменитий процес над «продавцями смерті». Він з великим задоволенням прочитав короткий зміст свого свідчення в суді, якому так і не надали належної уваги. Журналісти не любили понурого свідка, від якого тхнуло, і який відштовхував їх на сходах палацу Юстиції, коли його хотіли розпитати.

Після чого цією справою перестали цікавитися, бо вона втратила свою актуальність.

Залишилися лише дні відзначення пам’яті загиблих та слава батьківщини.

Мерлен і далі продовжував читати щоденні газети, підштовхуваний невідомо яким обов’язком. У нього не було стільки грошей, щоб купляти кілька газет кожного ранку, тому він заходив у бібліотеки, кафе, холи готелів, де міг їх переглядати не витрачаючись. Саме там він і знайшов у вересні 1925 року оголошення, на яке відповів. Шукали охоронця на кладовище Сен-Совер.

Яка б не була погода — гарна чи погана, — але ви завжди зможете бачити, як він довгими ногами в шкарбунах занурює свою лопату у глевку від дощу землю, щоб доглядати за газонами та алеями.

Курбевуа, жовтень 2012 р.

І на завершення...

Всі, кому я хотів би тут подякувати, не мають жодного стосунку до неточностей в моєму романі, за «правдивість історії» відповідаю лише я.

Наскільки я знаю, шахрайства з продажем пам’ятників загиблим не було. Я про це подумав, перечитуючи знамениту статтю Антуана Проста про пам’ятники загиблим1.

З іншого боку, злочини, приписані д’Олней-Праделю, засновані на «скандалі з військовою ексгумацією», який вибухнув у 1922-му. Він представлений до аналізу в двох чудових творах Беатріс По-Ейріз. Там один факт реальний, а другий — ні (а можливо, навпаки).

1. «Les monuments aux morts, culte républicain? culte civique? culte patriotique?» in Pierre Nora, Les Lieux de mémoire, tome 1, Paris, Gallimard, 1984.

2. La dénonciation du scandale des exhumations militaires par la presse française dans les années 1920, Les médias et la Guerre, sous la direction de Hervé Coutau-Bégarie, Paris, Economica, 2005.

3. «Le marché des cercueils» (1918—1924), in Mélanges, Revue historique des armées, 2001.

Я прочитав багато творів Анетт Беккер, Стефана Одуен-Рузо і Жан-Жака Беккера, Фредеріка Руссо, розслідування та аналізи яких стали мені дуже в пригоді.

Особливо почуваюся зобов’язаним Бруно Кабана та його прекрасному творінню «Перемога в траурі»[1].

Книга «До побачення там, нагорі» багато запозичила з романів повоєнного періоду (Анрі Барбюса та Моріса Женевуа, Жюля Ромена та Габріеля Шевальє). А особливо стали в нагоді два романи: Пробудження мертвих[2] Ролана Доржеля та Повернення Улісса[3] Ж. Вармі-Бейс.

Не знаю, чи в мене би щось вийшло без довідок Gallica[4], даних в Arcade et Mérimée[5] Міністерства культури та бібліотек BNF, яким я щиро вдячний.

Я також хочу подякувати Аленові Шубару[6], який мені дуже допоміг своїми вивченнями пам’ятників загиблим (спасибі за допомогу та прийом).

Треба також віддати належне усім, хто впродовж моєї роботи не відмовляв мені в допомозі: Жан-Клоду Анолу, за його перші враження та підтримку, Вероніці Жірар, яка так делікатно вміє вказати на найважливіше, Жеральду Оберу, за його вичитку, поради і дружбу, Тьєррі Біллару, уважному і щедрому читачеві. Моїм друзям Наталі і Бернарду Женсану, які не рахувалися з часом, роблячи плідні зауваження та аналіз, і тим самим заслуговують на особливу згадку. Так само, як і Паскаліна.

Пишучи текст, я час від часу запозичав глибокі думки у таких авторів: Еміль Ажар, Луї Арагон, Оноре де Бальзак, Інгмар Бергман, Жорж Бернанос, Жорж Брассен, Гомер, Віктор Гюго, Дені Дідро, Стівен Крейн, Жан-Луї Кертіс, Жан-Луї Езін, Габріель Гарсіа Маркес, Кацуо Ідзігуро, Карсон Мак-Каллерс, Ларошфуко, Жюль Мішле, Антоніо Муньос Моліна, Жеральд Обер, Мішель Одіяр, Антуан-Франсуа Прево, Марсель Пруст, Патрік Рамбо та інших.

Хай ці запозичення стануть для них виявом моєї поваги.

На персонаж Жозефа Мерлена мене надихнув Крупюр, а на грека Антонапулоса його однойменний персонаж, за яких я дуже вдячний Луї Гілю та Карсону Мак-Каллерсу.

Мушу також висловити свою найщирішу вдячність усій команді видавництва «Альбен Мішель», треба би було перерахувати усіх на чолі з моїм другом П’єром Скіпіоном, якому я дуже завдячую.

А мої найщиріші думки зараз летять до Жана Бланшара, який мимоволі підказав мені назву цього роману. Він був розстріляний за зраду 4 грудня 1914 року і реабілітований 29 січня 1921-го.

А також мої думки летять до померлих всіх національностей, що загинули у війні 1914—1918 років.