Читати книгу - "Відродження Нації"

Яка ж ще аґрарна реформа, коли вже був земельний закон?!

Отто-ж, значить, покінчено було й з аґрарним законом. А які саме мали би бути ті "реформи", в якому дусі, то про це треба було б докладніще спитати Гришиних-Алмазових.

Після цих основних, проґрамових "ідеалів" "Висока Директорія" висловлювала (як то було наказано їй полковником Фрейденберґом і капітаном Ланжероном) свої "побажання" з приводу виставлених пунктів договору. А саме:

"Ми вручаємо державам Антанти та Сполученим Штатам оборону нашого законного права на всю фльоту Чорного Моря"...

Се-б-то вся фльота віддавалась у руки Гришиних-Алмазових.

Далі:

"... ми певні, що наші Високі Союзники допоможуть нам, як з боку техничного, так і в справі зміцнення нашої валюти на всесвітньому ринку".

Се-б-то, цим приймався пункт французських умов про контроль над українськими фінансами.

"Українське Правительство нині задоволено тим, що шляхетна Франція, одушевляючись ідеалами свободи, культури й права, вкупі з другими державами Антанти та Сполученими Штатами Північної Америки готова підтримати нас і спільно вступити в рішучу боротьбу з большевизмом".

Одушевляючись ідеалами свободи, культури й права!

І нарешті:

"Користуючи з нагоди, звертаємось до французького народу та инчих народів держав Антанти з закликом допомогти нам у справі остаточного визволення нашої української нації й відбудування Української державности та її економично-фінансових і політичних основ".

Цілком та сама історія, що й у Ц. Ради: заклик до "народу", тільки тепер уже французського, а тоді було до німецького.

"Свій заклик ми опіраємо на традіційну повагу французького народу до права й справедливости й непохитно дотримання ним культурно-правних прав".

Пікантно особливо те, що французи вимагали, щоб іменно так було зазначено, що вони мовляв, французи, не так, як німці, прийшли й окупували чужу теріторію, а "спіраючись на традіційну повагу фр. народу до права й справедливости".

Реалізацію цих "ідеалів" і всього договору було доручено новому кабінетові міністрів, на чолі якого було поставлено С. Остапенка, головного й ретельного оборонця цього феноменального сервілізму.[27]

Отже, коли прирівняти тепер цей договір. з договором, який оголошено було київськими комуністами, то не лишається вже ніякого сумніву, що, дійсно, того таємного договори було таки складено й підписано отаманами Трековим і Матвієвим. Тільки тут було трохи в инчих виразах, не так отверто, але суть була та сама.

Другий пункт, наприклад, таємного договору вимагав скасування Директорії й передачи всієї влади коаліційному кабінетові. Тепер кабінет був не тільки коаліційний, а просто правий. І цікаво, що С. Остапенко, ("соціаліст-революціонер!"), беручи на себе формування кабінета, ставив катеґоричну умову "повноти влади" раді міністрів. Инакше не хотів навіть вступати в кабінет. Чи був С. Остапенко знайомий з тим таємним договором, чи французи приватно, не вводячи його в суть того договору, піддали йому цю ідею?

В кожному разі цей панок був слухняним, податливим і згодливим на все апаратом у руках одеської кумпанії. І дійсно, мав усю повноту влади (скільки її, розуміється, лишалось від отаманів). Наприклад, у справі арештованих гетьманських міністрів. Директорія два рази рішуче постановила цих людей не випускати, не зважаючи на всі настійні домагання французів.[28] Вона поясняла, що ці люди наробили злочинств уголовного характеру, за які їх буде суджено. Але С. Остапенко тихенько, без ґвалту й без усяких постанов усіх тих злочинців.[29] посадив у ваґони й одвіз у Одесу.

І таким способом з одного боку отаманщина, а з другого пятаковщина потягли знову бідну хуторянку, що не вміла шануватись, в "обійми" чужинецького, брутального, ворожого й глузливого до неї імперіалізму. Кажуть, що історія не повторюється. Ні, коли повторюються причини, то повторюються й наслідки.

Останню, слабеньку, безнадійну спробу уникнути антантських обіймів, се-б-то, щоб таки помиритися з совітською Росією, було зроблено 9 лютого. В цей час як раз надійшла телеґрама Совітського Рос. Уряду про те, що мирова укр. делеґація підписала договір і що ґрунт для порозуміння знайдено. Після телеґрами Пятаковського Уряду Директорією було послано радіо в Москву С. Мазуренкові з наказом покинуть усякі переговори й вертатися на Вкраїну. Але тепер вияснялось, що пятаковщина щось не так переказала. І голові Директорії В. Винниченкові та міністру закордонних справ В. Чеховському удалось добитись згоди Директорії не одкидати цієї пропозиції Рос. Сов. Уряду, а тільки вияснити, як треба розуміти пункт мирового договору про "признання совітської влади", - чи це мають бути трудові ради чи ради типу російських.

І С. Мазуренкові послано було другу телеґраму з наказом лишатись у Москві до вияснення цього пункту.

Це було постановлено 9-го, а 10-го ми обидва вже вийшли з Уряду. С. Мазуренко ждав-ждав нових розпоряджень і не діждався, - нова влада найменьче думала про мир з Совітською Росією. А коли С. Мазуренкові, нарешті, вдалося пропхнути свого кур'єра до Директорії, то новий голова її С. Петлюра з лайкою прогнав його, не принявши навіть докладу голови місії, мандат якому був за підписом і "Головного Отамана".

От такі були два моменти в зносинах Директорії з антантським імперіалізмом. Один - тоді, як Директорія спіралась на революційні трудові маси, а другий - коли ті маси вигнали її з України.

7. Нічого, крім "Загального Наказу № 28".

Отже з українського боку було зроблено все, чого вимагали французи. І дескрідітовано себе, й ще більше підірвано довірря в революційних елементів, і обпльовано себе, й понижено.

Що ж за це все дістала українська влада?

"Загальний Наказ № 28".

І більш нічого. Навіть слова "Україна" не було згадано ні в одному публичному виступі французів. З самого ж початку було глузливо, цінично обманено.

Так само ніякої техничної допомоги дано не було.

Та й не трудно зрозуміти через що саме.

По внутрішньому договору Антанта розділила всю бувшу Росію на "зони впливу". Так, наприклад, прибалтійський край був у зоні впливу Анґлії; Кавказ, Дон так само Анґлії; Сибір - головним чином зона, Америки й Японії. Зона ж впливу Франції була Польща й Україна з включенням Донецького району.

Отже "вплив", - инчими словами, все розпорядження долею України, - було віддано в руки Франції. Франція, будучи державою переважно фінансового, лихвярського капіталу, за час франко-російського аліансу вклала в Росії декільки десятків мілліардів франків. Ці гроші, натурально, вона хотіла дістати назад і дістати з добрим процентом, бо лихвярь мусить "заробляти". Хто мав