Читати книгу - "Заклятий козак"

- За Січ-матір, дітки! За Січ!

Здригнувся Галаган, зачувши знайомий лицарський голос, аж за голову схопився.

- О Боже!.. - простогнав він.

Гнат впізнав доброго козака Дороша, котрому бусурмени вийняли очі, як він попав до них у неволю. Страшний докір вичитав Гнат у Дорошевих сліпах, - той докір шпигнув зрадника в самісіньке серце.

А тимчасом тиск москалів обступив з усіх боків запорожця-сліпця; ліс шабель завис над сивою неголеною чуприною. Але Дорош вухом чує посвист ворожої шаблі, ловить її на лету, вибиває у ворога з рук, а самого ворога кладе трупом до своїх ніг.

Мимоволі задивився Гнат на те видовисько, а раптова невимовна лють шарпнула його за серце.

- Всі боронять своє, один я занапащаю! Так вищезніть же ви всі!

Взяв Гнат у руку пістоль, поволі вимірив у Дороша, спустив курок і… В сей мент крокви на шпиталі затріщали, дах провалився і море огню полилося через стіну додолу й сховало під собою Дороша й безногих запорожців.

Всеньку ніч москалі руйнували Січ та мордували запорожців. Всеньку ніч донці будували шибениці на колодах. Уранці Яковлєв звелів повісити на тих шибеницях двісті душ січового товариства, котре попало в неволю, і пустити за водою. Двадцять шість курінних отаманів посадили на палі. Наказного отамана Богуша, облупивши голову, розтяли на чверті. Січових панотців втопили у Дніпрі. Гроби розкопали, а домовини з останками лицарів розбили й кинули на глум.

Та казав єси, пане Галагане, що у Січі мудро;

Ой як вийшли із Січеньки, на серденьку нудно.

Та казав єси, пане Галагане, що у Січі грече;

Ой як вийшли із Січеньки, оббив ворог плечі.

Ой у Січі на базарі побито колочки;

Ідуть наші запорожці та і без сорочки.

Та у Січі на базарі загачена гребля;

Ой як вийшли із Січоньки, оббив москаль ребра.

Діюча армія кавфронту,

в липні 1917 р.

Тифліс.

Олелько Островський

Юрій Тис

Життя іншої людини

РОЗДІЛ І

Сиділи в садку біля корчми. Молодий налив горілки у запорізькі коряки і весело глянув на вусатого діда.

- Черево ж у вас! - засміявся, - Тепер таких і не видати.

Дід ображено віддув губи і ніяково підтягнув шаровари.

- …теє… - промовив, не знаючи мабуть що сказати на таке зухвальство.

- І ніс у вас який же став! - насмішливо дражнив діда. - Червоний, горбкуватий, наче старий огірок. Та хіба, діду, не такий був колись.

Тепер дід уже розізлився.

- А певно, що не такий! А позатим, пане, не чіпайте мене, а то…

І дід, ображений, почав уставати з-за столу. Він глянув, як йому здавалося, востаннє на молодця, і враз відчув, що його погроза зависла в повітрі і розплилася наче люльковий димок.

- От вражий син! - пробурмотів, сідаючи за стіл. Він ще раз підозріло глянув на юнака. А цей підсміхнувся приязно і веселі вогники блимали в його очах. Все-таки дід відчував, що за веселістю цієї чужої людини, крився глибокий біль і сумне серце.

Чужинець оперся тепер вигідно об дерево і витягнув ноги під столом. Він мав на собі чорний, довгий по коліна кабат, стягнений у поясі вузьким ременем. Не то спудей київської академії, не то вчений канцелярист.

Обоє замовкли. Дядько глипав час від часу на юнака і не казав ні слова. Корчмар, що здавалося, іноді прислухувався до їхньої розмови, не зрозумів про що їм ішло і зайнявся своїми ділами. А чужинець глядів кудись далеко перед себе. На світі розгорнулася весна, і в садку цвіли яблуні, химерний вітрець звівав тендітне квіття і клав на землю пишний біло-рожевий килим. Здалеку видніли хати, розкинені серед свіжої зелені і заквітлих дерев, а побіч даленів розлогий шлях, що заникав в останніх проміннях сонця на далекому обрії: насправді шлях ішов далі, ген кудись у південні татарські землі. Випили знову. Молодий чоловік неохоче відвернув зір від обріїв і спитав:

- Як ви називаєтеся, діду: Опанас може?

- Та Опанас, - здивовано відповів дід, - а звідки знаєш?

- Бо виглядаєте на Опанаса, - вибухнув сміхом юнак.

Замовкли. Дідові здалося, що якийсь несамовитий усміх застиг на обличчі молодої людини. Тепер почав жалувати, що погодився сісти за стіл з тим дивним чужинцем. Ніби десь стрічати уже в житті цю людину.

- Тю, нечиста сило! - гукнув нагло дід і вдивився у риси лиця незнайомого, - якби не знав, що від того часу минуло шістдесят років, думав би Марко! Живий Марко!

Так; він сам зачепив чужинця. А цей оглянув його спокійно своїми чудними очима і бліда усмішка промайнула його обличчям. Дід погодився сісти разом і випити по чарці.

- Вибачайте, пане, - сказав тоді Опанас, - ви бо нагадали мені Марка запоріжця, мого побратима. Скородили ми татарські ребра, вганяли по степу, сиділи разом у плавнях, жили в одному курені. Тільки давнизна це, пане, вас тоді ще й на світі не було.

- А я, - відповів спокійно чужинець, - таки справді Марком зовуся.

- Чи не будете ви сином, та ні внуком хіба оцього мого побратима? - заговорив дід і знову пильно глянув на Марка.

Тоді Марко випрямив свою юну постать і підступив до діда.

- Ні, ні, я не син і не внук, - сказав.

Він наблизив своє лице до Опанасового і поволі та уважно розглядав його риси. Врешті вдоволено засміявся.

- Ця близна з війни? - спитав, показуючи на голову діда. - Татарська шабля?

- На Перекопі! - гордо відповів дід.

- На Перекопі! - кивнув головою Марко.

- А я хіба піду, - не втерпів малий Юрко. Горілки він ще не пив, Його тягнуло до дитячих забав скоріше, як до байдужих і нецікавих розмов.

Дід хотів теж відійти з онуком, але Марко чемно прохав його залишитися.

- Спішно? Ні? То залишіться. Погуторимо. Перцівки! - гукнув корчмареві.

- Іди, йди, Юрку, - сказав дід, - скажи дома, що скоро прийду.

Смакували горілицю, закушували потрохи, і пішла балачка про буденні справи діда, про це і те, як це звичайно буває між незнайомими.

Марко глянув за Юрком, що побіг босоніж у село і вже зникав серед перших садів. Старому Опанасові почав п’яніти світ.

- Кажеш, я похожий на твого Марка? - спитав знічев’я чужинець.

Дід зиркнув на нього ще раз, і йому здалося, що Марко дивиться на нього якось насмішливо, не