Читати книгу - "Мертвим не болить"

преса гвалтовно змагалася з «окопною правдою» і Бикова, і Бакланова, і Симонова, і Бондарєва, та не тільки прозаїків, але й поетів. Віктор Астаф'єв у день сорокаріччя Перемоги з гіркою іронією згадував у «Правде», як точка зору їх, «окопних письменників», зневажливо проголошувалася тоді «кочкой зрения», більш того, «зубодробительная» критика позицію «окопників» трактувала не більш і не менш як ідеологічну диверсію.

Для того, щоб бути вірними правді, зазначимо, що білоруська критика в тій ганебній кампанії участі не брала, літературознавчі відгуки в республіці були позитивними. Але ж давно відома стара, як світ, істина: немає пророка в своїй вітчизні. І Биков, правдолюбець і совість народу, сприймався окремими його представниками як особистий ворог, бо не міг поступитися заради тимчасової згоди своїми переконаннями, своїм письменницьким кредо. Його непохитність трактувалася як ворожа затятість. Биков мужньо протистояв натиску. А тут іще шиплячими зміями підповзали чутки-плітки: «Скільки ж можна про війну? Що, більш нічого не знає? Самовичерпується, виписується, а письменник без теми — ніщо! Усе, кінець йому, крапка».

Масове прозріння відбувається не скоро. Та й годі розраховувати на його стовідсотковість. Проте навіть ті освічені і всезнаючі, що шельмували і Бикова, і його однодумців, побратимів по перу, сьогодні змушені визнати, що тепер слова «окопна правда» сприймаються тільки в єдиному, високому їхньому смислі.

З появою роману «Мертвим не болить» частина читацької інтелігенції відчула, що Твардовський не випадково розпочав 1966 рік саме цим твором. Очевидно, що публікацією биковського роману редактор «Нового мира» хотів висловити протест проти певних спроб реабілітації Сталіна, що вже почали назрівати в країні.

Той, хто добре обізнаний з творами білоруського письменника, безумовно, знає, що антисталінської тематики в її безпосередньому вияві у Бикова нема. Ідеться про глибинне філософське наповнення його творів. І тут, мабуть, доречним буде нагадати, що чимало творів написано в Бикова у формі своєрідних притч. Елементи притчевості не тільки організовують твір композиційно, вони виводять на перший план те, що не є рушійною силою розвитку подій у творі, втілюючи таким чином художнє надзавдання, виражають мистецтво відтворення биковського гуманізму.

Своєрідність художнього письма Василя Бикова ще й у тому, що дидактика чи, можна навіть сказати, тенденція ніколи в його творах не мали місця. Автор не допускає однозначних трактувань героїв, а це виказує в ньому не тільки висоту майстерності, але й знов-таки силу духу.

Биковська безпощадність до самого себе і до своїх читачів обумовлена одним — вірністю правді, яка довгий час в умовах нашої дійсності дорівнювала мужності. Роман «Мертвим не болить» є зразком саме такої безкомпромісної мужності.

У творі автор здійснює ретроспекцію з 60-х років у воєнні. Читаючи твір у дев'яності роки, ми знову відчуваємо актуальність стривоженої думки письменника про те, що стало сьогодні для усієї земної кулі проблемою номер один. Чи вдасться людству, а в тому числі і нашій країні, остаточно засвоїти уроки минулої війни, «смертельної битви з найбільшою неправдою й несправедливістю, що їх будь-коли народжувала земля»? Бо «свобода і мир — занадто слабенькі деревця, щоб їх можна було виростити без загального клопоту усієї тримільярдної сім'ї». Бо якщо «знехтуємо цим уроком, не візьмемо його до уваги — може статися земна катастрофа».

Повністю накладається на наші дні і тодішній роздум Василя Бикова про шляхи демократизації нашого суспільства, і той пафос роману, що скерований проти диктату у будь-якому його вираженні, проти пристосуванства, проти тих, що не втрачають надії на поворот до минулого, і тих, у кого занадто глибоко живе ганебна принизлива рабська мораль: коли б чого не вийшло. «Бо поки одні будуть тішитися підлою надією, що випливуть наверх, в інших буде жити страх. Буде ховатися, таїтися, щоб коли-небудь узяти гору...» Слова Горбатюка: «Розпустили народ! Демократію розвели! Досвідчених працівників ганьбите. Чекайте! Допече—покличете!» — звучать як лейтмотив у виступах і вчинках сьогоднішніх ворогів перебудови.

Зіставлення різних часових вимірів знаходимо і в творі Василя Бикова, що розпочав, можна сказати, новий період у творчості письменника — повісті «Знак біди», якій теж довелося пройти через численні перепони, що їх охоче організовували білялітературні діячі (через те особливо хочеться наголосити, що автора за цей твір було удостоєно високого звання лауреата Ленінської премії). Уперше в творчості Бикова воєнні події були широко поєднані з подіями попередніх років. І чи не вперше в нашій вітчизняній літературі Биков дослідив деякі суттєві взаємозв'язки, конкретну залежність реалій воєнного часу від подій не лише 1937 року (про це відверто було сказано в «Живих і мертвих» К. Симонова), а й від подій більш давніх — перших кроків встановлення Радянської влади, адміністративно-вольових заходів колективізації.

З появою повісті «Знак біди» і всіх наступних стає очевидною визначальна ознака биковських творів, коригується їхнє літературознавче трактування. На жаль, мусимо визнати, що досі, відносячи Бикова тільки до воєнних письменників, ми помилялися, бо надто звужено розуміли ідейно-тематичний діапазон його творчості. Так, він настійливо писав про війну, але при цьому керувався не тільки бажанням сказати про неї всю правду, але й надзавданням, суть якого можна визначити змістовним поняттям гуманізм. Нові твори письменника висвічують, увиразнюють гуманістичний пафос усього, що вийшло з-під його пера. Бо все писалося ним в ім'я людини, проти якої скерована була нелюдська, звіряча сила фашизму. У пізніших творах під захист свого слова письменник бере тих же героїв, але бореться за їхнє право на існування з іншим жахливим явищем — порядками і законами, запровадженими Сталіним, сталінізмом як системою. Василь Биков сміливо вніс у мистецтво цю паралель — Гітлер і Сталін, не в прямому, звичайно, вираженні, а через філософський підтекст.

Биков настійливо висвітлює нові аспекти гуманізму. Згадаємо, для прикладу, широковідому його повість «Сотников». Деякі літературознавці ще й досі сперечаються, чи зрадником намалював свого героя Рибака автор, і побутує поширене твердження, що Рибак таки зрадник. Василь Биков не втручається в дискусії, істина ж розкривається лише при ознайомленні з усім його творчим доробком.

У повісті «Кар'єр» образ Володі Кислицина так шокував критиків, що відносно авторського виправдання героя вони й досі не виказали відверто своєї думки. Услід за автором ми, читачі, жахаємося тих нелюдських тортур, яких довелося зазнати молодому хлопчині. Усім тим, хто вихований на категорично-принциповому, автоматичному «так» або «ні», нелегко сприйняти несподіване рішення автора. Але, зважуючи обставини і розумом, і серцем, не можна не погодитися із старим залізничником, устами якого Биков висловлює своє ставлення до образу Кислицина. Причому цей залізничник був у самісінькій гущі подій, саме він здійснив найбільше сміливих учинків, був справжнім героєм, і в той же