Читати книгу - "Метелик"

— Маєш рацію. Тепер вони вже не скористаються з хати твоєї матері.

— Отой здоровань наглядач за гратами — ти його бачиш? — теж живе в цій хаті. Я і його вколошкаю, повір мені, — і він, підвівшись, іде від мене.

Ох, не дуже весело жити серед божевільних! Навіть небезпечно. Вночі з усіх боків долинають крики, а коли настає повний місяць, усі тут робляться як ніколи збуджені. Чому місяць викликає у божевільних таке збудження? Це залишається для мене загадкою.

Наглядачі тут час від часу складають про божевільних донесення. Щодо мене, то свої спостереження вони перевіряють, порівнюючи донесення. Наприклад, іноді вони навмисне забувають вивести мене на подвір’я. Чекають, чи я домагатимуся цього сам. Або не дають мені їсти. В мене є палиця з мотузочком, і я вдаю, ніби ловлю на вудку рибу. Старший наглядач питає мене: «Клює, Метелику?» — «Не клює. Уявляєш, коли я закидаю вудку, маленька рибка; що плаває скрізь за мною, попереджує велику, яка збирається клюнути: «Стережися, то Метелик рибалить!» Ось чому мені ніколи не вдається нічого зловити. Та я закидаю і закидаю. Може, колись велика рибина все ж таки не повірить отій маленькій». Потім я почув, як старший наглядач сказав про мене санітарові: «Цей уже геть схибнувся з розуму!»

Коли мене садовлять за спільний стіл у їдальні, мені ніколи не вдається з’їсти миску сочевичної юшки. Серед нас є один велет метр дев’яносто заввишки, з волохатими, наче в мавпи, руками, ногами й тулубом. Він обрав мене собі за жертву. Велет завжди сідає біля мене. Юшку подають нам дуже гарячу, тому доводиться чекати, коли вона охолоне. Я зачерпаю дерев’яною ложкою цієї юшки й дмухаю на неї, таким чином мені вдається сьорбнути кілька ложок. Айвенго (він вважає, що він А. Йвенго) бере свою миску в руки й умить випиває з неї сочевичну юшку. Потім владно бере мою миску й робить те саме. Осушивши миску, він ставить її переді мною, дивлячись на мене наповненими кров ю очима, мовби промовляючи: «Ти бачив, як я їм сочевицю?» Цей Айвенго починає остогидати мені, а що мене ще остаточно не визнано божевільним, то я вирішую зчинити гармидер. Настає день, коли знову роздають сочевичну юшку. Айвенго не ловить гав. Сідає біля мене. Його дурнувате обличчя сяє радістю, він наперед, тішиться, що видудлить свою і мою юшку. Я ставлю перед собою великий і важкий жбан з водою. Тільки-но велет бере мою миску і починає дудлити сочевичну юшку, я встаю й з усіх сил розбиваю йому на голові жбан з водою. Велет із тваринним криком звалюється долі. Наполохані божевільні, озброєні мисками, накидаються одні на одних. Зчиняється страшенний шарварок. Він супроводжується оглушливим зойком цих типів».

Четверо кремезних санітарів, підхопивши мене, мов пір’їнку, швидко й безцеремонно заносять до моєї камери. Я кричу, наче окаянний, що Айвенго вкрав у мене гаманець з моїм посвідченням. Цього разу я домагаюся свого: лікар зараховує мене до розряду тих, хто не відповідає за власні вчинки. Всі наглядачі сходяться на тому, що мене слід визнати тихим божевільним, який іноді буває дуже небезпечним, Айвенго носить пов’язку на голові. Здається, я йому її розрізав уподовж сантиметрів на вісім. На щастя, він виходить на прогулянку не в той час, що я.

Нарешті мені щастить поговорити і з Сальві дією. Він уже має ключі ві д комори з бочками. Тепер Сальвідія намагається роздобути дріт, щоб їх зв’язати. Боюся, кажу я йому, що дріт порветься, коли бочки гойдатиме на хвилях, краще взяти вірьовки. Сальвідія постарається роздобути і вірьовки, й дріт. Він має ще зробити три ключі від моєї камери, від коридора, що веде до неї, і від головних воріт притулку. Вартові обходять притулок рідко. Вони стоять на варті по чотири години — від дев’ятої вечора до першої ночі й від першої ночі до п’ятої ранку. Усього їх двоє, і вони весь час сплять на своєму посту. Тож усе гаразд, треба тільки набратися терпіння й почекати місяць чи трохи більше.

Сьогодні, коли я вийшов на подвір’я, старший наглядач дав мені припалену поганеньку сигарету. Та навіть така здалася мені розкішшю. Я дивився на сонмище голих людей, які то співали, то плакали, то робили якісь безладні рухи, то розмовляли самі із собою. Всі вони були мокрі, бо їх, перше ніж випустити на подвір’я, скупали, і на тілі в кожного виднілися синці від ударів та сліди від туго зав’язаних гамівних сорочок. Яке страшне видовище — ця остання стадія «шляху занепаду»! А скількох із них психіатри Франції свого часу визнали дієздатними!

Тітена (його звати Тітен) доставили на каторгу 1933 року тим самим кораблем, що й мене. Він убив у Марселі одного чоловіка, потім узяв фіакр, поклав у нього свою жертву й поїхав до лікарні, де сказав: «Візьміте його й полікуйте, я гадаю, що він хворий». Тітена на місці заарештували, а присяжні засідателі не визнали його таким, що не відповідає за свої вчинки. А треба було визнати, бо вже тоді він був несповна розуму, скоївши таке. Ясна річ, що звичайний нікчема розумів би, якого удару своїм вчинком він сам собі завдав. Тітен сидить по сусідству зі мною. В нього постійна дизентерія. Це справжній ходячий труп. Він дивиться на мене нерозумними металево-сірими очима й каже:

— У мене в животі сидять мавпи, земляче. Серед них є лихі, які, гніваючись, кусають мої нутрощі, і тому я йду кров’ю. Інші ж, що належать до поріддя волохатих, мають ніжні, мов пір’я, руки. Вони ласкаво гладять мене й не дають лихим мене кусати. Отож коли ці лагідні мавпи захищають мене, я не йду кров’ю.

— Ти пам’ятаєш Марсель, Тітене?

— Ще б пак, хіба можна забути Марсель? Я навіть дуже добре пам’ятаю його., Площу Біржі з маклерами та гуртами навідників…

— Чи ти пам’ятаєш деякі імена? Скажімо, Ангел Скнара? Грава? Клеман?

— Ні, я не пам’ятаю імен, я лише запам’ятав ім’я одного бевзя, який відвіз мене на фіакрі до лікарні разом з моїм хворим другом і який сказав, нібито я завинив у тій недузі. От і все.

— А імена друзів пам’ятаєш?

— Не пам’ятаю.

Сердешний Тітен, я даю йому свій недокурок і переймаюсь великим жалем до цього бідолахи, який здохне тут, як собака. Так, дуже небезпечно мешкати з божевільними, але що робити? У всякому разі, гадаю, це єдиний спосіб спробувати здійснити втечу, не ризикуючи