Читати книгу - "Війна з саламандрами. Мати. Оповідання"

І, наказавши людям посідати на траві і взявши ті п'ять хлібин та дві рибини, звів очі до неба, поблагословив їх і, ламаючи, став давати хліб учням, а вони — людям. І їли всі й наситились. І зібрали потім крихт дванадцять повних кошиків. А тих, що їли, було близько п'яти тисяч, окрім жінок і дітей.

Погодьтеся, сусідо, що це жодному пекареві не сподобається. Та й ще б пак! Коли піде така мода, що абихто зуміє п'ятьма хлібинами й двома рибками п'ять тисяч душ наситити, — тоді пекарям хоч по жебрах іди, хіба не правда? Риба — то вже дарма, вона сама собі в воді виростає, і її може наловити будь-хто. А пекар же мусить за великі гроші купувати борошно й дрова, помічника наймати, платити йому, крамницю держати, сплачувати то податки, то се-те, так що врешті радий буває, коли зостався якийсь гріш на прожиток і не доводиться йти по жебрах. А цей, бач, тільки зведе очі до неба — і вже має досить хліба для п'ятьох чи скількох там тисяч душ; борошна він не купує, дрова возити бозна-звідки йому не треба, ні тобі видатків ніяких, ні праці — звісно, так можна й задарма хліб роздавати! А про те він, бач, не подумав, що позбавив чесного заробітку всіх довколишніх пекарів! Ні, це нечесна конкуренція, кажу я вам, і слід би таке заборонити. Коли хоче пекарювати, то хай податки платить, як ми. Он уже на нас люди нападаються, мовляв, що ж це ви за мізерний буханець такі нелюдські гроші правите! Треба дурно хліб роздавати, як він, та ще й хлібець у нього, кажуть, хіба ж такий: білий, пухкий, духмяний, їв би і їв би!.. Нам уже довелося спустити ціну на свій товар; слово честі, на збиток собі продаємо, аби торгівлі не закривати. Куди ж ми так докотимося — ось від чого в усіх пекарів голова пухне! А десь-інде, кажуть, він нагодував чотири тисячі душ, окрім жінок і дітей, сімома хлібинами й кількома рибинами, але там назбирали тільки чотири кошики крихт. Видно, й у нього це діло вже не йде так легко, але нас, пекарів, він зубожить дощенту. І я вам кажу: він, певне, якусь злість має на нас, пекарів, тому й робить так. І рибники вже кричать — хоч вони, правда, самі ціни не складуть своїй рибі: це споконвіку було не таке чесне ремесло, як пекарство.

Знаєте, сусідо, я вже старий чоловік, лишився на світі сам, ні жінки, ні дітей, то чи багато мені треба? Я вже казав недавнечко помічникові, хай бере мою пекарню на свою шию. Отож я не за прибутки тривожуся: їй же богу, я б радісінько роздав своє мізерне майно й пішов би за ним звістувати любов до ближнього й усе, чого він навчає. Та коли бачу, як він підкопується під нас, пекарів, то кажу собі: «Е, ні! Я, як пекар, бачу, що це не рятунок для світу, а чиста згуба нашому ремеслу. Мені дуже шкода, але я йому такого не подарую. Так не можна».

Ну, звісно, ми подали на нього скаргу Ананові[239] й намісникові — за те, що він порушує цеховий статут і бунтує людей. Але ж вам самим відомо, яка по тих канцеляріях тяганина. Ви мене знаєте, сусідо: я чоловік мирний і не шукаю сварки ні з ким. Та, коли він з'явиться до Єрусалима, я вийду на вулицю й кричатиму: «Розіпніть його! Розіпніть його!»

РОМЕО І ДЖУЛЬЄТТА

Молодий англійський дворянин Олівер Мандевіль, що подорожував по Італії задля освіти, одержав у Флоренції звістку, що батько його, сер Вільям, відійшов у кращий світ. З важким серцем, ллючи рясні сльози, сер Олівер попрощався з синьйориною Маддаленою і, заприсягшися, що повернеться чимскоріше, вирушив зі слугою в напрямку Генуї.

На третій день дороги, саме коли в'їздили до якогось сільця, вони попали під велику зливу. Сер Олівер сховався з конем під старим берестом і сказав слузі:

— Паоло, піди глянь, чи нема тут якогось albergo[240], де б можна переждати дощ.

— Для слуги й коня albergo за рогом, — озвався чийсь голос у нього над головою, — а ви, кавальєре, виявите мені честь, прихистившись під моєю скромною покрівлею.

Сер Олівер скинув капелюха й звів очі до вікна, з якого йому весело всміхався старий огрядний патер.

— Vossignoria ге verendissima[241], — ввічливо відповів юнак, — ви аж надто ласкаві до чужинця, що покидає вашу прекрасну країну, обтяжений вдячністю за все те добро, що ним його так щедро обсипали.

— Bene[242]. любий мій сину, — сказав священик, — та коли ви ще хвилинку балакатимете, то змокнете до рубця. Будьте ж ласкаві злізти зі своєї кобили, та хутчіш, бо ллє, як із ринви.

Сер Олівер здивувався, коли moliу reverendo parocco[243] вийшов на ганок зустріти його: такого маленького патера він ще не бачив. Уклоняючись, він мусив схилитися так, що йому аж кров ударила в голову.

— Е, годі вам, — сказав священик. — Я простий собі францісканець, кавальєре. Мене звуть падре Іпполіто. Гей, Марістто, принеси нам ковбаси й вина. Ось сюди, добродію, тут страшенно темно. Ви inglese[244], правда? Знаєте, відколи ви, англійці, відійшли від святої римської церкви, вас тут в Італії стало повно. Я розумію, синьйоре. Вам, мабуть, нудно вдома. Чуєш, Марієтто, цей добродій — inglese. Бідолашечка, такий молодий, а вже англієць! Уріжте собі оцієї ковбаси, синьйоре, це справжня веронська. Я вам кажу, що до вина нема кращої за веронську ковбасу, і хай собі болонці запихаються своєю мортаделлою. Завжди беріть до вина веронську ковбасу й солоний мигдаль, любий сину. Ви не були у Вероні? Шкода. Божественний Веронезе був родом звідти. Я також веронець родом. Гарне місто, синьйоре. Його називають містом Скалігерів. Ну, як винце, добре?

— Gracia[245], падре, — промимрив сер Олівер. — У нас в Англії Верону називають містом Джульєтти.

— Та що ви кажете! — здивувався падре Іпполіто. — А чому? Я щось не пригадую, щоб там була якась княгиня Джульєтта. Правда, я не був там уже більш як сорок років. То що ж це за Джульєтта?

— Джульєтта Капулетті, — пояснив сер Олівер, — Бачте, у нас е про неї п'єса… Її склав такий собі Шекспір. Прегарна п'єса. Ви знаєте її, падре?

— Ні. Але стривайте, Джульєтта Капулетті, Джульєтта Капулетті.. — замурмотів падре Іпполіто. — Я мусив