Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

про минуле і силкуючися збагнути, в чому річ. Кічі втретє кинулась на нього, щоб таки одігнати геть. Білозуб покірно скорився. Вона ж була самиця, а є такий закон у його породи, що самці з самицями не гризуться. Він цього не міг знати з свого особистого досвіду, просто це в ньому говорив інстинкт, той самий, що примушував його вити до місяця й до зір нічних, що примушував боятися смерті та невідомого.

Минали місяці. Білозуб набував на силі, важчав і кремезнішав. А вдача його розвивалась у тому напрямку, що визначався спадковістю та середовищем. Його спадковість була м'яким, наче глина, матеріалом, придатним до хоч би й якої форми. Середовище й надало тієї форми, що в неї виллялась ця глина. Якби, скажімо, Білозуб не прийшов до вогню людини, Пустеля зробила б із нього справжнього вовка. Але боги дарували йому інше середовище, і він став собакою. У ньому, правда, багато лишилося вовчого, та проте він був собакою, а не вовком.

Отже, через м'якість матеріалу, з якого його створено, та під тиском обставин у ньому розвинулася своєрідна вдача. Воно й не дивина. Він зробився понурішим, вовкуватішим і лютішим і тримався осторонь інших собак. І вони дедалі більше переконувались, що краще з ним не ворогувати, а Сивий Бобер з кожним днем усе більше його цінував.

Одначе попри всю свою силу Білозуб не збувся однієї вади: він не терпів, коли з нього сміялись. Людський сміх був йому взагалі огидний. Між собою ще люди могли сміятись із чого завгодно, те його не обходило. Але коли починали сміятися з нього, він аж казився. Поважний, статечний і похмурий, від сміху він шаленів аж до знетями. Сміх так його злостив, що він на цілі години ставав справжнім дияволом. І кепсько доводилось тому собаці, що попадався тоді Білозубові! Він занадто добре знав закон, щоб наважатись мстити Сивому Боброві, який до того ж мав ще дрючок та розум напохваті. А в собаки нічого не було, крім відкритого простору, і він мчав туди, тільки-но з'являвся Білозуб, оскаженілий від сміху.

Білозубові минав третій рік, коли серед індіян, що жили на Макензі, почався голод. Улітку риба не ловилася, взимку олені перейшли на нові місця, лосів траплялось мало, кролики майже зовсім щезли. Хижі звірі, не маючи звичайного підживку, знесилювалися, жерли одне одного, гинули з голоду. Виживали тільки найдужчі. Боги Білозуба жили з полювання. Старі й кволі серед них почали мерти один по одному. Плач стояв в усьому селищі. Жінки й діти відмовлялись від своєї мізерної пайки, і вопа йшла в шлунки мисливців, схудлих, із запалими очима, що бродили по лісі, дарма шукаючи дичини.

Голод так дошкулив, що боги їли невичинену шкуру на своїх мокасинах і рукавицях, а собаки гризли збрую й навіть батоги. Поза тим собаки пожирали один одного, а боги пожирали собак. Насамперед поїли кволіших і плохіших. Ті собаки, котрі ще цілі, бачили це й розуміли, яка чекає на них доля. Найсміливіші й найрозумніші з них утекли від багать, що обернулися на різниці, й шукали захистку в лісі, де врешті або гинули з голоду, або їх з'їдали вовки.

Під цей скрутний час Білозуб також утік до лісу. Він краще за інших собак пристосований був до життя — школа дитинства не минула для нього намарно. Особливо спритно висліджував він дрібну звірину. Він міг цілими годинами критись і стежити за рухами білки, вичікуючи, коли то вона спуститься на землю. Його терпець був такий величезний, що міг дорівнятись тільки до його голоду. Але навіть як звіря зійшло вже на землю, Білозуб не спішився. Тільки бувши певен, що вдарить, не хиблячи, він кулею вилітав із свого заховку й завпеди влучав у білку, яку не могли врятувати її ноги.

Проте, хоч і щасливо він полював на білок, а наїстись ними годі було, і то з певної причини — що їх було замало. Доводилось шукати ще дрібнішої дичини. Коли напади голоду особливо його діймали, він не гребував навіть тим, що винюшкував лісових мишей у норах. Не уник він і сутички з ласичкою, такою ж самою голодного, як і він, тільки що куди лютішою.

Часами, коли голод найбільше допікав, він скрадався назад до вогню богів, але дуже близько не підступав, а ховався в лісі, боячись навернутись на очі, і грабував капкани, якщо там зрідка траплялась дичина. Він якось витяг кролика навіть із капкана Сивого Бобра, коли той, хитаючись, знесилений, блукав по лісі й раз у раз спочивав від утоми, задихавшись.

Одного разу Білозуб стикнувся з молодим вовком, худим і виснаженим з голоду. Якби Білозуб не був голодний, то, може б, він пішов за ним і пристав би, зрештою, до якоїсь зграї своїх диких братів. Але тепер він напав на вовка, загриз його й з'їв.

Загалом йому доля сприяла. Щоразу, коли голод найгірше дошкуляв, він собі знаходив якусь поживу. Знов же, коли він виснажувався з голоду, то випадало так, що він жодного разу не навертався на очі великим хижим звірам. А то якось погналася за ним голодна вовча зграя. Але він перед цим два дні від'їдався на рисі, що сам забив, і зовсім виходився. Погоня була довга й немилосердна, проте він таки втік від них, і не тільки втік, а ще й, давши величезного гака, напав на них іззаду й убив одного виснаженого вовка.

Незабаром після цього він перебрався аж у ту долину, де народився. Тут у колишньому лігві він знайшов Кічі. Вона також покинула непривітні вогні богів і повернулась до своєї давньої печери, щоб привести знову дітей. Коли сюди прийшов Білозуб, з цілого виводу зосталося лиш одне живе цуценя, та й те доживало останні дні. При такому голоді молоде життя мало має надії вижити.

Кічі зустріла свого дорослого сина аж ніяк не привітно, але Білозубові це було байдуже. Він уже не потребував матері. Отож незворушно одвернувшись од пеї, він подався струмком проти води. На ростоці він звернув ліворуч і дійшов до печери тієї рисі, що з нею колись вони вдвох билися, він і Кічі. Тут, у порожньому лігві, вія улаштувався й спочивав цілий день.

Саме в залітки, коли голод уже минав, Білозуб здибався з Ліп-Ліпом. Той також утік до лісу і насилу там животів. Спіткалися вони несподівано. Оббігаючи з різних сторін підгір'я великої скелі, вони наскочили один на одного. На яку хвилину обоє завмерли,