Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

Роза тільки хитнула головою: щаслива усмішка Олівера крізь сльози радості так зворушила її, що вона не могла говорити.

– Ви такі добрі й ласкаві, і ви його теж полюбите, – мріяв Олівер. – Я знаю, ви заплачете, коли почуєте, що він вам розкаже про себе… але це нічого, нічого, адже тоді це все вже минеться; ви знову усміхнетесь, побачивши, як змінилася його доля, – я це знаю, знаю. Так само було й зі мною. Дік мені сказав, коли я тікав до Лондона: «Хай щастить тобі доля», – а тепер я йому скажу: «Хай щастить доля тобі», і покажу йому, як я полюбив його за ці слова! – зворушливо скрикнув Олівер.

Вони наближалися до міста, і коли карета покотилася по його вузеньких вуличках, нелегко було заспокоїти знервованого хлопчика: йому не сиділося на місці, він весь горів. Он майстерня трунаря Соуерберрі, така сама, як і була, тільки стала немов трохи менша й не така показна, як здавалася йому колись. Он знайомі будинки, он знайома крамниця – скрізь, на кожному кроці щось знайоме, що викликало якісь дрібні старі згадки. А он перед трактиром Гемфілдів візок, той самий візок, що й колись… А ось і притулок для бідних, тісна, безрадісна в’язниця, де пройшли його дитячі роки… Так само насупились його підсліпуваті вікна, так само похмуро дивляться вони на вулицю… а на воротях той самий кощавий воротар… Олівер здригнувся і мимоволі аж кинувся назад, побачивши його; потім сам засміявся зі свого безглуздого переляку, потім заплакав, потім знову засміявся… Скільки знайомих облич вбачав він край знайомих вікон і дверей… Усе було таке саме, таке самісіньке, наче він тільки вчора попрощався з ним і наче його щасливе життя останніх місяців було тільки коротким хорошим сном.

Але ні, воно не сон, а справжня, радісна, ясна дійсність! Карета під’їхала до ґанку найкращого в місті готелю (колись Олівер поглядав на нього з побожним страхом і вважав його за найрозкішніший у світі палац, хоч тепер, щоправда, він здався йому наче меншим і не таким величним). Їх зустрів містер Грімвіг; коли дами вийшли з карети, він цмокнув у щічку молоденьку леді, а потім і стареньку, неначебто доводився їм усім рідним дідом; він усміхався, був веселий і привітний; навіть не погрожував з’їсти власну голову – і не пригрозив з’їсти її навіть під час суперечки з дуже старим, досвідченим кучером про те, якою дорогою найближче їхати з Лондона, хоча вперто доводив, що знає це краще, забуваючи, що був у цьому місті вперше на своєму віку, та й то прокуняв усю дорогу. Обід було замовлено, спочивальні приготовлено, все, все чекало на подорожніх мов за якимсь чарівним наказом. Але, проте, скоро вщухли перша метушня й хвилювання, усіх знов охопила та сама зв’язаність і задума, що тяжіли над ними цілий день. Містер Броунлоу не вийшов обідати до їдальні, а залишився сам в окремій кімнаті. Містер Лосберн і містер Грімвіг метушилися й бігали схвильовано туди й сюди, а коли й залишались у вітальні, то й тоді тишкувалися про свої справи в кутку осторонь. Потім вони викликали місіс Мейлі до сусідньої кімнати; вона просиділа там майже цілу годину й повернулася із заплаканими підпухлими очима.

Це все дуже нервувало й лякало Розу та Олівера, яким досі нічого нового не сказали. Вони почували себе ні в тих, ні в сих і тільки мовчки дивувалися, а коли й перемовлялися словом, то говорили пошепки, немов боячись власного голосу.

Нарешті вже зовсім пізно, о дев’ятій годині, коли вони втратили останню надію почути сьогодні щось нове, до кімнати ввійшли містер Грімвіг з лікарем, а за ними містер Броунлоу і ще один чоловік. Побачивши його, Олівер мало не зомлів: йому сказали, що це його брат, а це ж був той самий чоловік, якого він був колись зустрів на майдані перед поштовим заїздом, а потім побачив разом з Феджіном у садку за вікном своєї кімнатки. Навіть тут Монкс не здолав стримати своєї ненависті й, сідаючи в кутку коло дверей, злісно скинув оком на здивованого хлопчика. Містер Броунлоу підійшов з якимись паперами в руці до столу, де сиділи Роза з Олівером.

– Хоч як це тяжко й неприємно, – мовив він, звертаючись до Монкса, – але я мушу оголосити тут ці підписані й засвідчені в Лондоні папери. Я з великою радістю був би уникнув цього нового вашого приниження, але ми мусимо почути все з ваших власних уст; і ви самі добре знаєте чому.

– Питайте, – мовив Монкс відвертаючись, – тільки швидше. Я, здається, вже досить поступився. Не затримуйте мене тут довше.

– Цей хлопчик, – провадив містер Броунлоу, кладучи свою руку Оліверові на голівку, – цей хлопчик ваш зведений брат. Він позашлюбний син вашого батька, мого любого друга Едвіна Ліфорда і нещасної Агнеси Флемінг, що померла, породивши його на світ.

– Так, – відповів Монкс, похмуро дивлячись на бідного хлопчика, серце якого билося так сильно, що він міг чути його удари. – Так – це їх байстрюк.

– Вираз, якого ви вживаєте, – докір двом істотам, що давно вже стоять поза межами нікчемної людської огуди, – мовив суворо містер Броунлоу. – Нікого з живих він не ганьбить, за винятком того, хто його вживає. Але річ не в цьому. Далі. Цей хлопчик народився в цьому місті.

– В притулку для жебраків. Я це знаю. Ця вся історія тут записана, – похмуро провадив Монкс, показуючи нетерпляче на документи.

– Але мені треба, щоб ви переказали її вголос, – одказав містер Броунлоу, обводячи оком усіх присутніх.

– Ну то слухайте, ви! – скрикнув Монкс. – Коли батько цього хлопця занедужав у Римі, його жінка, моя мати, з якою батько давно розійшовся, взяла мене й поїхала до нього з Парижа, – звичайно, в справі його маєтності, наскільки мені це відомо, бо вони ніколи не любилися. Він не знав, що ми приїхали, бо лежав непритомний і не приходив до пам’яті аж до самої смерті (він помер другого дня). В його письмовому столі серед інших документів знайшлося два папери, датовані тим днем, коли він саме заслаб; і обидва були адресовані на вашу адресу (Монкс обернувся до містера Броунлоу); окрім них, там була цидулка теж для вас, а на конвертах було написано, щоб їх відіслали лише тоді, коли він помре. Один з цих паперів був лист до цієї дівчини Агнеси, а другий – духовна.

– Що було в листі? – спитав