Читати книгу - "Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання"

— Ні, Елміро, праворуч, праворуч! — гукнула місіс Гудвотер.

Елміра повернула праворуч і зникла з очей. Раптом розлігся гуркіт, неначе в похилий жолоб посипалось вугілля.

— Елміро!

Дами заметушилися, забігали по колу, наштовхуючись одна на одну, — точнісінько мов жіноча баскетбольна команда.

Тільки місіс Гудвотер подалася просто до дверей. На сходовій площадці стояв Том і, вчепившись руками в поруччя, дивився вниз.

— Сорок східців! — простогнав він. — Донизу аж сорок східців!..

Ще багато місяців і навіть років по тому в місті згадували, як Елміра Браун, мов найпослідущий п’яничка, котилася тими східцями, не проминувши жодного на своєму довгому шляху донизу. Казали, нібито вона на самому початку сходів зомліла від нападу нудоти й усе її тіло обм’якло, отож не підстрибувало на східцях, а перекочувалось, наче неживе. Так чи так, а вона опинилася внизу, кліпаючи очима й почуваючи неабияку полегкість, бо все, від чого їй було так кепсько, лишилося на тому шляху згори вниз. Щоправда, побилася вона таки добряче і якийсь час ходила вся в синцях, немов татуйована. Але руки-ноги були цілі, ніде нічого не звихнуто й не розтягнуто. Хіба що днів зо три вона не могла ворухнути головою і, замість обернутись і подивитися на когось, тільки чудно косувала на нього очима. Та найістотніше було те, що, поки жіноцтво з лементом спускалося сходами, місіс Гудвотер уже сиділа біля Елміри, тримаючи її голову в себе на колінах і поливаючи її слізьми.

— Елміро, обіцяю вам, присягаюся, Елміро: якщо ви тільки виживете, якщо не помрете… Ви чуєте мене, Елміро? Ось послухайте!.. Від сьогодні я вживатиму свою відьомську силу тільки на добрі діла. Ніякої чорної магії — лише біла! Як буде на те моя воля, ви більш ніколи не впадете на залізного собаку, не перечепитесь через поріг, не поріжете пальця, не звалитеся зі сходів. Вас чекає райське життя, Елміро, обіцяю вам! Тільки не помирайте! Погляньте, я виймаю з цієї фігурки всі кнопки! Озвіться до мене, Елміро! Озвіться і сядьте! І мерщій ходімо нагору, переголосуємо. Ви будете головою “Жимолості”, обіцяю вам, не треба й голосувати, і так усі за вас, правда ж, шановні дами?

У відповідь на це всі дами ридма заридали й мусили спертись одна на одну, щоб не попадати з ніг.

Том, який і далі стояв нагорі, почувши ті ридання, вирішив, що місіс Браун таки сконала.

Він був уже на півдорозі донизу, коли зустрівся з юрбою жінок, що поверталися назад з таким виглядом, ніби щойно побували в осередді страшного вибуху.

— Ану, дай дорогу, хлопче!

Перша йшла місіс Гудвотер, сміючись і плачучи водночас.

За нею плентала місіс Елміра Браун, так само плачучи і сміючись.

А далі виступали всі сто двадцять три учасниці зборів, самі не тямлячи, чи то вони повертаються з похорону, чи то йдуть на бал.

Том провів їх очима й похитав головою.

— Я тут більше не потрібен, — мовив він сам до себе. — Зовсім не потрібен.

І, поки за ним не похопилися, навшпиньки подався сходами вниз, міцно тримаючись за поруччя.

♦

— Хоч вір, хоч ні, — сказав Том, — а все воно достоту так і було. Усі тітоньки наче з глузду з’їхали. Стоять навколо й носами шморгають. А Елміра Браун сидить унизу біля сходів цілісінька — кістки в неї гумові, чи що, — і відьма плаче в неї на плечі, а тоді раптом усі вони сунуть нагору і вже сміються. От і зрозумій, що до чого. То я швиденько ходу звідти!

Том розстебнув комір сорочки й зняв краватку.

— То, кажеш, чари? — спитав Дуглас.

— Чари, а що ж би ще.

— І ти цьому віриш?

— І вірю, й не вірю.

— Ох ти ж, скільки всякої всячини в цьому місті! — Дуглас поглянув удалину, де над обрієм клубочилися величезні хмари, схожі своїми обрисами на стародавніх богів і воїнів. — І замови, й воскові подоби, й голки, й чарівне зілля — так ти казав?

— Ну, зілля, може, й не дуже чарівне, а от що блювотне, то це таки так. Р-раз — і е-е-е!.. — Том ухопився за живіт і вивалив язика.

— Відьми… — мовив Дуглас і загадково повів очима вбік.

♦

А потім настає день, коли скрізь, скрізь довкола ти чуєш, як падають з дерев яблука. Спершу то там, то там, одне по одному, далі по три, по чотири разом, ще далі — по дев’ять, по двадцять, і ось уже посипалися градом, глухо гупаючи, мов кінські копита по м’якій темній траві, а ти сам — останнє яблуко на дереві, чекаєш, поки вітер поволі розхитає тебе, відірве від твоєї піднебесної гілки і ти полетиш униз, униз, аж до самого долу. І задовго до того, як упадеш у траву, ти забудеш, що було колись і дерево, й інші яблука, й літо, й зелений моріжок унизу. Ти падатимеш у темряву…

— Ні!

Полковник Фрійлі швидко розплющив очі й випростався у своєму кріслі на колесах. Тоді сягнув холодною рукою туди, де мав бути телефон. Телефон був на місці. Полковник на мить притис його до грудей і покліпав очима.

— Не до вподоби мені цей сон, — мовив він до порожньої кімнати.

Нарешті підняв тремтливими пальцями трубку, подзвонив на міжміську станцію, назвав телефоністці номер і став чекати, втупивши очі в двері своєї спальні, так наче боявся, що в першу-ліпшу мить туди може вдертись юрба його синів, дочок, онуків, доглядальниць, лікарів і позбавити його тієї останньої в житті втіхи, яку він дозволяв своїй напівзгаслій душі. Багато днів — чи, може, й років — тому, коли його серце вдарило, мов кинджалом, у ребра й тіло, він почув унизу тих хлопчаків… Як же це їх звали?.. Чарлі… Чарлі, Чак, атож! І Дуглас! І Том! Він таки пригадав!.. Вони покликали його звідти, з вестибюля, але перед ними зачинили двері, і вони повернули назад. Йому не можна збуджуватися, сказав лікар. Ніяких відвідувачів, нікогісінько не пускати. І він чув, як хлопчаки переходили вулицю, і бачив їх, і помахав їм рукою. І вони помахали йому у відповідь: “…полковнику… полковнику…” Отож тепер він сидить сам-один, і серце його, наче сіре жабеня, вряди-годи мляво хляпає в грудях.

— Полковнику Фрійлі, — озвалась у трубці телефоністка. — Даю замовлений номер. Мехіко, Еріксон, тридцять вісім дев’яносто дев’ять.

А тоді почувся далекий, але напрочуд виразний голос:

— Bueno[39].

— Хорхе! — гукнув старий.

— Сеньйор Фрійлі! Знову ви? Це ж так дорого коштує…

— Хай