Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

Розбудовуючи відносини з ЄС, Україна в рамках спільної протидії російській гібридній агресії має вирішити два основних завдання. Перше — домогтися продовження дії санкцій ЄС проти РФ. Друге — якомога швидше забезпечити імплементацію основних положень Угоди про асоціацію. Такі кроки матимуть хоч і опосередковане, однак надзвичайно важливе значення для протидії російській пропаганді, адже Кремль у межах політики гібридного наступу апелює до помилковості україн­ського європейського вибору. Реальні успіхи на цьому шляху не лише сприятимуть економічному розвиткові Украї­ни та покращенню життя її громадян, але й нівелюватимуть російську аргументацію.

Україна зацікавлена у продовженні діяльності місії ОБСЄ на своїй території. Місія не може принести мир та зупинити агресора, проте може документально зафіксувати його злочини на україн­ській землі. Водночас не слід перебільшувати роль ОБСЄ: на нинішньому етапі ця організація навряд чи зможе стати дієвим механізмом протидії російській агресії через специфіку статутних умов своєї діяльності.

Першочерговою метою україн­ського представництва у Раді Європи має стати недопущення послаб­лення тиску на РФ та відновлення повноважень російської делегації в ПАРЄ без зміни російської політики щодо Украї­ни.

Розглядаючи позицію провідних країн світу та міжнародних структур щодо російської агресії проти Украї­ни, експерти дуже часто звертаються до реакції форумів G7 та G20 на ці події. Однак обидві ці структури не є сталими інтеграційними об’єднаннями. Їх важко назвати гравцями в міжнародній політиці, вони становлять формат для перемовин між такими акторами — провідними державами світу.

Украї­ні не варто розглядати ці формати як об’єкти, до яких треба вироб­ляти спеціальну політику. Натомість Київ має продовжувати активні двосторонні консультації з їхніми учасниками задля формування об’єктивної картини подій російської гібридної війни.

Аналізуючи приклади реакції міжнародних організацій на гібридну агресію Російської Федерації в Украї­ні, можна дійти подвійного висновку. З одного боку, провідні міждержавні структури та безпекові форуми не піддалися російському впливові: вони тією чи іншою мірою висловлюють підтримку Києву та засуджують агресивну політику Москви. З іншого боку, характер обговорення цієї проб­лематики та процес вироб­лення і затвердження конкретних заходів, спрямованих проти агресора, доводить нездатність більшості міжнародних безпекових організацій вирішувати такі питання у практичній площині. Слова президента Європейського парламенту М. Шульца про те, що «ніхто не очікував, що війна може стати реальністю в краї­ні, яка межує з ЄС», можуть бути ілюстрацією загального сприйняття світовою спільнотою гібридної агресії РФ щодо Украї­ни. В результаті міжнародні безпекові організації не змогли запропонувати адекватну відповідь, здатну зупинити агресію на практиці.

Безпорадність одних інституцій та негнучкість інших підривають довіру до них та актуалізують запитання: чи дійсно міжнародні безпекові організації у нинішньому форматі здатні повною мірою виконувати свою місію з підтримання міжнародного миру та безпеки? Без позитивної відповіді на це запитання повернення до системи міжнародних відносин, заснованої на принципах міжнародного права та поваги до націо­нального суверенітету, видається неможливим. Сучасна ситуація диктує необхідність глибинного реформування провідних безпекових інституцій як запоруку підвищення їх дієздатності та більш реалістичного реагування на виклики і загрози сучасного світу.

15.2. Економічний тиск та політика санкцій

Після завершення Другої світової війни роль одного з елементів світового порядку взяли на себе міжнародні фінансові інститути, сформувавши економічне підґрунтя для недопущення глобальних війн. МВФ, Світовий банк, ГАТТ-­СОТ та ін. утворювали систему тісної економічної взаємодії, за якої початок конфлікту мав би суттєвий негативний вплив на економіку багатьох країн, що робило його економічно не вигідним жодній потенційній стороні.

Поширення у сучасних міжнародних відносинах такого явища, як гібридні війни, актуалізувало питання про необхідність пріоритетного запровадження економічних важелів впливу для вирішення конфліктних ситуацій та стримування агресії.

Економічні санкції є одним із найбільш уживаних інструментів тиску на краї­ни, які порушують фундаментальні принципи існуючого міжнародного порядку. Проте в більшості випадків такі санкції мають двосторонній ефект, тобто негативно впливають на всі сторони протистояння.

Розгортання агресії Російської Федерації проти Украї­ни ознаменувало початок масштабної ревізії існуючої системи міжнародного порядку та двосторонніх україн­сько-­російських відносин. Агресивні дії РФ, спрямовані на обмеження або позбавлення Украї­ни суверенітету, супроводжуються безпрецедентним тиском на вітчизняну економіку, нав’язуванням нерівноправних вимог із максимальним завданням асиметричних прямих та опосередкованих втрат економічним суб’єктам.

Ворожа політика РФ унеможливлює розвиток рівноправних взаємовигідних відносин. Таким чином, необхідні додаткові механізми вирішення економічних суперечностей між країнами, запровадження превентивних санкцій і повний демонтаж російських каналів впливу на економічну і політичну системи Украї­ни.

Світова спільнота виявила широку підтримку Києву, про що свідчить масштаб застосованих економічних санкцій, а також процес активного напрацювання додаткових механізмів економічної протидії у відповідь на ескалацію агресивності російської зовнішньої політики. На сьогодні міжнародна коаліція налічує 43 краї­ни, серед яких — США, держави — члени ЄС, Канада, Японія, Австралія, Швейцарія, Швеція, Норвегія тощо.

Також до санкцій приєдналися деякі міжнародні організації та об’єднання, які демонстративно знизили рівень або призупинили свої відносини з Російською Федерацією.

Зокрема, це стосується Організації економічного співробітництва та розвитку, Європейського банку реконструкції та розвитку, G7 тощо.

Так, ще на початку 2014 р. Європейський Союз прийняв низку резолюцій щодо висловлення свого обурення діями РФ проти Украї­ни, введення та розширення санкцій (які періодично підтверджувалися).

Санкції планувалося запроваджувати у три етапи:

1) дипломатичні заходи проти 18 осіб, яких звинувачували в розкраданні державних коштів Украї­ни (Рішення Ради ЄС від 6 березня 2014 р.),

2) замороження активів та заборона на в’їзд до ЄС для осіб, внесених до розширеного переліку (Рішення Ради ЄС від 17 березня 2014 р.);

3) фінансові та економічні санкції щодо окремих галузей та напрямів економічного співробітництва з Росією (Рішення Ради ЄС від 25 та 30  липня 2014 р.)[1].

Пізніше США та ЄС прийняли рішення про можливе підвищення рівня санкцій, розповсюджуючи їх на фінансовий та енергетичний сектори.

Міжнародні санкції передбачають різну глибину та інтенсивність застосування: від згортання співпраці з агресором у різних сферах, обмеження постачання технологій та вибіркового заморожування активів до встановлення прямих заборон на секторальну економічну взаємодію. Останнє найбільш суттєве розширення санкцій у секторальному розрізі відбулося 18 грудня 2014 р. шляхом уведення в дію закону США «Про підтримку свободи Украї­ни»[2], а також уведення повноцінних секторальних санкцій Ради ЄС щодо окупованого півострова (Крим і м. Севастополь).

Комплексні україн­ські санкції були оголошені урядом у липні 2015 р., більш як через рік після початку подій на Донбасі. Почасти вони повторюють санкції ЄС. Крім того, від початку конфлікту Київ здійснив низку заходів щодо РФ: було зупинено співпрацю (наприклад військову,