Читати книгу - "Невдале викрадення, Сая Морі"

— Думаю, Костянтин достатньо звик до мене, щоб не боятися побачити нерозчесаним. Але я ще не вдома.

Вона скрипнула зубами:

— Ти знову залишив мою квартиру незачиненою?

— Я вжив заходів. Ніхто не зайде.

— Повісив на двері напис, що всередині злий пес?

Їй не сподобалась задовга пауза. 

— Ні.

— Гаразд... Тоді я зараз підіймусь до себе, — Ярина замовчала загрозливе попередження, що одразу й побачить, яких же заходів він вжив. — А ти якщо вирішиш зайти чи знову щось скинути на балкон, пам'ятай, що я не сама. 

— Хай Костянтин зачекає, я вже підходжу до будинку. 

— Я не з ним. 

— Ну, звісно, — фиркнув Сергій. — А ви зараз де? Бо я заходжу до двору і не бачу тебе. Тут тільки якась жінка і…

Ярина озирнулась й побачила за десять кроків від себе Сергія. 

— Це я, — роздратовано буркнула вона.

— Ти, — він скинув виклик та повільно підійшов, — маєш гарний вигляд.

— Що?

Він глузує?

— Ти… гарна жінка.

Він окинув її з голови до ніг довгим поглядом.

— Ти не можеш це казати серйозно, — але судячи з того, як він вдивлявся в неї, наче в примару, — міг. — Та ну. Я думала, тільки в серіалах героїню вдягають в сукню, і всі навколо шоковані, що вона жінка.

Сергій закотив очі:

— Слухай, я тебе бачу в будинку з твоїх чотирнадцяти. Це нормально, що я не звик тебе сприймати інакше як підлітка. Але… Тобі варто частіше розчісуватися. І тобі справді личить ця сукня. 

— Це футболка та спідниця. 

— Байдуже. Гарно.

Ярина також закотила очі. Вона не знала як приймати компліменти, а в особливості — від нього.

— На мене чекають, — Ярина відвернулась та попрямувала до Максима, який миттєво удав, що не спостерігав за нею. 

— Це хто? — Сергій примружився, оскільки не впізнав у її супутнику Костянтина, та прилаштувався поруч з нею.

Вона мовчки наблизилась до Максима та вказала спочатку долонею на Сергія, а потім і на нього:

— Максиме, Сергій. Сергію, Максим.

— О, можливий вбивця, — Сергій окинув його швидким поглядом. Він впізнав обличчя, яке раніше бачив лише на фотографії. 

— Ви родичі, так? — Максим скосив похмурий погляд на Ярину, яка теж висловила йому підозри в обличчя. — У вас сімейне казати людям в обличчя, що вони вбивці? З цим варто обережніше, бо якщо нарветесь на справжнього, він може цього й не оцінити. 

Сергій звично закотив очі:

— Ми не родичі. 

— А хто? 

— Ніхто. Просто спимо разом. 

Брови Максима поповзли вгору. Ярина закрила верхню частину обличчя вільною долонею:

— З усіх можливих пояснень на Землі ти вирішив обрати саме це? 

— Лаконічно та цілком описує нашу ситуацію. Але якщо треба, я поясню, — у Сергія був такий тон, ніби він робив величезну поступку. — Ми спимо в одній кімнаті. Вона на ліжку, я на кріслі, — проте за мить він шоковано відкрив рота, оскільки зрозумів причину необхідності уточнення. — Ви цілувалися. 

— Зроби плакат з цим написом. Бо чого це тільки ми троє про це знаємо? — невдоволено буркнула Ярина, дістала ключі та відчинила двері. Максим притримав їх, щоб вона першою зайшла. Сергій увійшов другим та тихо поцікавився: 

— І як ти це поясниш Костянтину?

Ярина зупинилась посеред сходів:

— А я маю?

Сергій не відповів — лише невизначено хитнув головою, підійшов до ліфта та натиснув на кнопку. Коли не треба тягнути десять літрів ґрунтовки, той активніше реагував на мешканців та гостей будинку. 

— То з якою метою ви зараз йдете нагору?

Ярина зробила глибокий вдих та видих й похмуро пробурчала:

— Пити чай. 

Він насупився та відчужено хитнув головою. З одного боку цілком очевидно, що б це мало означати. А з іншого — в тій роздовбаній квартирі на будь-що інше окрім реального чаю та ремонту настрою не з'явилось би.

— А чого ви прийшли пішки? — Сергій тільки зараз усвідомив, що саме у дворі здалося дивним, поки його не збили з думки.

Ярина спочатку хотіла грубо відповісти, що це її основний спосіб пересування, але стрималась. Вона скосила невпевнений погляд на Максима, оскільки не знала, чи він не проти озвучування правди. В темних очах не було натяку на необхідність мовчання, тому Ярина розповіла все як було:

— Машина біля парку. У неї відмовили гальма, коли ми їхали сюди.

Двері ліфта з гучним скрипом роз'їхалися. Сергій зірвався з місця, оббіг їх й поспішив до виходу:

— Їдьте до мене! Я скоро повернусь. І так, — він повернувся на дві сходинки назад, однією рукою сперся на поручень, а другою — вказав на Максима, — можливо, він не вбивця, — після чого розвернувся й рушив далі.