Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

Проте Укіфуне мовчала. «Краще не показувати своєї обізнаності в любовних справах, — думала вона, — бо після того він щоразу вимагатиме зустрічі». Жінки не схвалювали її поведінки, а монахиня, видно, згадавши свою молодість, відповіла:

«Якщо осіннім полем

Ви пройшли

І свій одяг промочили,

То хіба винен в цьому

Наш дім, оброслий хмелем?» —

Ось що, здається, бентежить молоду пані».

Та оскільки монахині не здогадувалися, як Укіфуне жахалася самої думки, що хтось проникне в її таємницю, то, залишаючись здавна на боці Цюдзьо, настирливо переконували нещасну жінку: «Вам нема чого боятися. Нічого поганого не станеться, якщо часом поговорите з паном Цюдзьо. Це була б звичайна чемність, яка ні до чого вас не зо­бов’язує».

Те, що ці немолоді монахині, не тільки не дотримуючись давніх звичаїв, а, навпаки, піддаючись сучасній суєтній моді, з будь-якого приводу складали незграбні вірші, щоб привернути увагу Укіфуне до Цюдзьо, мимоволі викликало в неї тривогу.

«Чого мені чекати у майбутньому? Життя, яке вже давно мені остогиднуло, виявилося довшим, ніж я сподівалася, і я хочу тільки одного — щоб люди забули назавжди про мене», — думала вона, лежачи, а тим часом Цюдзьо, чомусь голосно зітхаючи, тихенько награвав на флейті.

«Плач оленя заснути не дає...»{333} — промовив він сам до себе, і важко було назвати його нечуйною людиною.

«Щоразу, коли я згадую минуле, мені стає ще сумніше, — поскаржився він. — Але, видно, навіть у цих горах, де немає мирського горя, мені не судилося знайти розради, бо, напевне, я так і не знайду жінки, яка відгукнулася б на мої почуття».

Побачивши, що він збирається йти, монахиня підступила до галереї. «Але чому ви не хочете помилуватися цією прекрасною ніччю?» — спитала вона.

«А навіщо це мені тепер, коли я розгадав почуття дівчини з далекого села{334}?.. — відповів Цюдзьо. Він не став більше наполягати, щоб не здаватися занадто легковажним залицяльником. Силует Укіфуне, що на мить промайнув перед його очима, зацікавив його і вселив надію на розраду, але її зарозуміла холодність, недоречна в її тяжкому становищі, остудила його запал, і він вирішив поїхати, на превеликий жаль монахині, яка так і не встигла сповна насолодитися його грою на флейті.

«Хто краси місяця

Серед пізньої вночі

Не відчуває,

Той хіба ночуватиме

У бідній гірській оселі?» —

вимовивши такий неоковирний вірш, монахиня додала: «Ось що сказала пані». Від таких слів у Цюдзьо забилося серце:

«Поки за горою

Не зникне місяць,

Буду стежити,

Чи промінь його не проб’ється

До вашої спальні».

Тихі звуки флейти почула стара монахиня і, зачарована ними, вийшла до гостя. Її голос тремтів, кашель стрясав немічне тіло, але, розмовляючи з Цюдзьо, стара монахиня не згадувала про минуле, бо, видно, просто гостя не впізнала.

«Може, зіграєте нам на китайському кото? — звернулася вона до дочки. — Ой, як красиво звучить флейта в місячну ніч! Гей, принесіть-но кото!»

Здогадавшись, хто перед ним, Цюдзьо мимоволі подумки поскаржився на зрадливу долю — на те, що стара монахиня ще живе, а його дружини вже немає.

Зігравши прекрасну мелодію в тональності «бансікі», Цюдзьо відклав флейту і, звертаючись до молодої монахині, сказав: «Тепер ваша черга...»

«Я захоплена вашою грою, бо видно, що за останні роки ви досягли значних успіхів, — сказала вона, здавна добре обізнана з музикою. — Але, може, я чогось не розумію, бо давно вже звикла до гірського вітру. Боюся, що моя гра здасться вам зовсім невдалою...»

Хоча останнім часом мало хто грав на китайському кото, цього разу в руках молодої монахині воно звучало дивовижно. Та й шум вітру в соснах чудово гармоніював з ним. Китайському кото акомпанувала флейта, яка своїми звуками наче додавала особливої чистоти місячному сяйву. Стара монахиня була так зворушена, що забула про сон і не спала до самого світанку.

«Колись і я сама грала на східному кото, і начебто непогано, — сказала вона. — Але, мабуть, тепер грають по-іншому, бо мій син Содзу одного разу оцінив мою гру досить зневажливо, і порадив не гаяти марно часу, який можна віддати молитвам. Відтоді я жодного разу не торкалася струн, хоча маю прекрасне кото».

Як видно, вона хотіла показати свою майстерність, і Цюдзьо, посміхнувшись, сказав: «О, щось дивне сказав і порадив пан Содзу. Адже в Землі вічного блаженства бодгісатви дуже часто розважаються музикою, а безсмертні небесні духи ставляться з повагою до танців. Ну хіба музика може спричинити гріх або заважати молитвам? Прошу вас, зіграйте, ви принесете мені велику радість».

Звісно, таке прохання стару монахиню дуже втішило. «Гей, Тономорі, — ледве стримуючи кашель, наказала вона, — подай-но східне кото».

Хоча решта монахинь дивилися на стару монахиню з жахом, але з жалю до неї, що навіть свого сина Содзу осуджувала, мовчали. Принесли кото, і стара монахиня, навіть не прислухаючись до того, що грає Цюдзьо, різко вдарила нігтями по струнах і заграла якусь старовинну східну мелодію, що першою спала їй на думку. Інші інструменти замовкли, а вона, повіривши, що всі захопилися її грою, швидко смикаючи струни, взялася наспівувати щось таке: «Такео-ці-цірі-цірі-цірітана...»{335}

«О, як прекрасно, тепер такого співу ніде не почуєш!» — похвалив Цюдзьо, і служниці, що сиділа поруч старої монахині, довелося прокричати його слова їй прямо у вухо.

«Сучасна молодь не має смаку до музики, — відповіла вона, самовдоволено посміхаючись. — От, скажімо, особа, яка недавно з’явилася в нашому домі, вельми гарна собою, але цілими днями тільки журиться. Ні слова від неї не почуєш. А вже до вишуканих розваг вона, здається, зовсім не схильна».

Її дочка та інші монахині зовсім розгубилися, а Цюдзьо, зовсім утративши цікавість до такої події, вирушив додому. Вітер довго ще доносив до садиби в Оно чисті звуки його флейти. До самого світанку монахині не склеплювали очей, а вранці з’явився гонець з листом: «Вчора вечері мене охопило таке сум’яття, що я не витримав і поїхав. Вибачте...

Забути не можу,

Як колись струни дзвеніли.

Тепер плачу-ридаю,

Як чую холодні

Трелі бамбукової флейти.

Може, все-таки Ви пробудите жалість у серці молодої пані? Повірте, я ніколи не смів би докучати Вам своїми листами, якби не болісна туга...»

Монахиня так засмутилася, що не могла стримати сліз. І ось яку відповідь вона написала:

«Голос флейти

Давно замовклі струни

В моїм серці збудив,

Та як лунати перестав,

Знову промокли рукава мої...

Те, що молода пані має вкрай нечуйне серце, Ви, напевне, й самі здогадалися, наслухавшись непрошених зізнань моєї старої матері...» Звісно, такий лист не міг здаватися Цюдзьо гідним уваги. І, напевне, він відклав його, ледь дочитавши до кінця.

Листи Цюдзьо з’являлись так часто, як вітер між листям місканта, тож Укіфуне, переконавшись у його чоловічій настирливості, вирішила позбутися його домагань одним-єдиним можливим способом — постригом у монахині.