Читати книгу - "Вибрані твори"

Мар’я вернулась і стала топити в печі. Вона, як видно, ще не зовсім прочумалась від сну і тепер прокидалась на ходу. Їй, мабуть, приснилося що-небудь або спали на думку вчорашні розповіді, бо вона солодко потяглася перед піччю і сказала:

— Ні, воля краща!

Приїхав пан, — так у селі називали станового пристава. Про те, коли і чого він приїде, було відомо за тиждень наперед. У Жукові було тільки сорок дворів, але недоїмок, казенних і земських, набралося понад дві тисячі.

Становий спинився в трактирі; він випив тут дві склянки чаю і потім попрямував пішки до хати старости, біля якої вже чекала юрба недоїмників. Староста Антип Сєдельников, дарма що молодий — йому було тільки тридцять років з чимось, — був суворий і завжди був на боці начальства, хоч сам був бідний і платив податки несправно. Як видно, його тішило те, що він — староста, і подобалася свідомість влади, якої він не вмів виявляти інакше як суворістю. На сході його боялись і слухали; траплялось, на вулиці чи біля трактиру він раптом налітав на п’яного, зв’язував йому руки назад і садовив у холодну; раз навіть посадовив у холодну бабку, за те що вона, прийшовши на сход замість Осипа, стала сваритися, і продержав її там цілу добу. У місті він не проживав і книг ніколи не читав, але звідкись набрався усяких мудрих слів і любив уживати їх в розмові, і за це його поважали, хоч і не завжди розуміли.

Коли Осип з своєю оброчною книжкою ввійшов у хату до старости, становий, худорлявий старик з довгими сивими бакенбардами, в сірій тужурці, сидів за столом на покуті і щось записував. У хаті було чисто, всі стіни рябіли від картин, повирізуваних з журналів, і на самій видноті, біля ікон, висів портрет Баттенберга, колишнього болгарського князя. Коло столу, склавши руки на грудях, стояв Антип Сєдельников.

— За ним, ваше високоблагородіє, сто дев’ятнадцять карбованців, — сказав він, коли черга дійшла до Осипа. — Перед Великоднем як дав карбованця, то з того часу ні копійки.

Пристав підвів очі на Осипа й спитав:

— Чому ж це, братику?

— Змилуйтеся, ваше високоблагородіе, — почав Осип хвилюючись, — дозвольте сказати, торік люторецький пан: «Осипе, — каже, — продай сіно… Ти, — каже, — продай». А чого ж? Було в мене пудів зо сто на продаж, в низині молодиці накосили… Ну, сторгувалися… Все гаразд, добровільно…

Він скаржився на старосту і раз у раз повертався до чоловіків, ніби запрошуючи їх бути свідками; обличчя в нього почервоніло й спітніло, і очі стали гострі, злі.

— Я не розумію, навіщо це ти все говориш, — сказав пристав. — Я питаю тебе… я тебе питаю, чому ти не платиш недоїмку? Усі ви не сплачуєте, а мені за вас відповідати?

— Несила мені!

— Слова ці без наслідку, ваше високоблагородіе, — сказав староста. — Воно дійсно, Чикільдєєви недостатнього класу, але звольте запитати в інших, причина вся — горілка, і бешкетні дуже. Без усякого розуміння.

Пристав записав щось і сказав Осипові спокійно, рівним голосом, наче просив води:

— Іди геть.

Скоро він поїхав; і коли сідав на свій дешевий тарантас і кашляв, то навіть з вигляду його довгої худої спини видно було, що він уже не пам’ятав ні про Осипа, ні про старосту, ні про Жуковські недоїмки, а думав про щось своє власне. Не встиг він від’їхати й версти, як Антип Сєдельников уже виносив з хати Чикільдєєвих самовар, а за ним ішла бабка й кричала верескливо, напружуючи груди:

— Не віддам! Не віддам я тобі, окаянний!

Він ішов хутко, широко ступаючи, а та гналася за ним, задихаючись, мало не падаючи, горбата, люта; хустка в неї зсунулась на плечі, сиве, з зеленкуватим відблиском волосся маяло на вітрі. Вона раптом спинилась і, як справжня бунтівниця, стала бити себе в груди кулаками і кричати ще дужче, співучим голосом і ніби ридаючи:

— Православні, хто в бога вірує! Батечки, скривдили! Ріднесенькі, задушили! Ой, ой, голубчики, заступіться!

— Бабко, бабко, — сказав суворо староста, — май розум у своїй голові!

Без самовара в хаті у Чикільдєєвих стало зовсім сумно. Було щось принизливе в цій нестачі, образливе, наче хату раптом позбавили її честі. Краще б уже староста забрав і виніс стіл, усі лавки, всі горшки, — не так би здавалось порожньо. Бабка кричала, Мар’я плакала, і дівчатка, дивлячись на неї, і собі плакали. Старий, почуваючи себе винним, сидів у кутку похмуро і мовчав. І Микола мовчав. Бабка любила й жаліла його, але тепер забула жаль, накинулась на нього раптом з лайкою, з докорами, тикаючи йому кулаками у саме обличчя. Вона кричала, що це вія винен у всьому; і справді, чому він присилав так мало, коли сам же в листах хвалився, що здобував у «Слов’янському базарі» по п’ятдесят карбованців на місяць? Чого він сюди приїхав, та ще з сім’єю? Якщо помре, то на які гроші його ховати?.. І було жалко дивитись на Миколу, Ольгу і Сашу.

Старий крякнув, узяв шапку і пішов до старости. Вже темніло. Антип Сєдельников паяв щось біля печі, надимаючи щоки; було чадно. Діти його, худі, невмивані, не кращі за чикільдєєвських, вовтузились на підлозі; негарна, веснянкувата ланка з великим животом мотала шовк. Це була нещасна, вбога сім’я, і тільки сам Антип мав вигляд молодця і красуня. На лаві вряд стояло п’ять самоварів. Старий помолився на Баттенберга і сказав:

— Антипе, змилуйся, віддай самовар! Христа ради!

— Принеси три карбованці, тоді й одержиш.