Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

обмарній далечині мою бабусю, моє прийдешнє життя, книги, які були ще в чорнильниці, розімлілий від аромату жінки, яка сиділа за сусіднім столиком, від ґречности кельнерів, від обводу вальсу, прип'ятий до відчуття миті, весь у ньому, ставлячи перед собою одну-однісіньку мету — не розлучатися з нею, я б сконав, учепившись у неї, я віддав би себе на поталу, не боронячись, не рухаючись, — так бджола, одурманена тютюновим димом, не думає про повні щільники свого вулика.

Мушу, зрештою, сказати, що, на противагу несамовитій моїй екзальтації, нікчемність, у яку западали найважливіші для мене речі, не милувала і панни Сімоне вкупі з її приятельками. Знайомство з ними уявлялося мені тепер справою легкою, але геть байдужою, мене обходило тільки відчуття миті, бо це відчуття було дуже сильне, бо мене радували ледве вловні його переливи, навіть його безперервність; усе інше — родичі, робота, розваги, бальбецькі дівчата — важило не більше, ніж бризки шумовиння на вітрюгані, який не дає йому осісти, залежало тільки від сили цього внутрішнього відчуття; у хміль вкидає на кілька годин суб'єктивний ідеалізм, чистий феноменалізм; усе лише позірність і цілком підкорене нашому всемогутньому «я». Зрештою, це не означає, що в такому стані щире кохання, якщо тільки ми справді кохаємо, неможливе. Але ми ясно відчуваємо — так ніби попали в інше середовище, — що ще не знаний нам вплив змінив межі цього почуття, що ми оцінюємо його інакше. Звісно, ми відшукуємо наше кохання, але воно перемістилося, воно вже не тисне на нас, воно здобріло відчуттям, яке дістає від теперішности і яке нас удовольняє, бо нам байдуже до того, що не животрепетне. На жаль, коефіцієнт, який змінює в такий спосіб вартості, змінює їх тільки під час сп'яніння. Люди, які вже втратили для нас будь-яку вагу, на яких ми дмухали як на миляні баньки, завтра знову її набудуть; доведеться знову братися до справи, яка здавалася нам безнадійною. І це ще не найважливіше. Математика завтрашня, така сама, як і вчорашня, математика, з задачами якої нам неминуче доведеться змагатися, керує нами і в ті години, непомітно для нас самих. Якщо поблизу присутня жінка чеснотлива чи недоброзичлива, — те, що так важко було напередодні, а саме, подобатися їй, видається нам нині у мільйон разів легшим, хоча легшим наше завдання не стало анітрохи — насправді ми змінилися тільки в наших очах, наших духовних очах. І ця жінка так само сердиться на нас за ті вільнощі, яких ми допустилися щодо неї, як завтра сердитимемося ми самі на себе, за те, що дали сто франків посильному, а причина роздратування одна й та сама, тільки ми її усвідомлюємо пізніше: тверезість.

Я не був знайомий з жодною жінкою, які були в Рівбелі, але вони були складником мого сп'яніння, подібно до того як відбитки є складником дзеркала, тим-то вони видавалися мені в тисячу разів пожаданішими, ніж панна Сімоне, яка робилася все безплотнішою. Молода блондинка в солом'яному капелюшку, прибраному польовими квітами, журлива і самотня, поглянула на мене невидючим поглядом і справила на мене приємне враження. Потім ще одна, потім ще; нарешті, брюнетка з яскравою церою. Майже всі вони були знайомі з Сен-Лу, але не зі мною.

До зустрічі з теперішньою своєю коханкою Сен-Лу довго розважався в тісному гурті з гультяями, та в ресторані, де вечеряло стільки жінок, багато з яких були в Рівбелі випадково, бо приїхали на море, одні, сподіваючись побачитися з колишнім коханцем, інші, щоб завести собі любаса, Сен-Лу був майже з усіма знайомий через те, що серед них не було майже жодної, з ким він сам або хтось із його друзів не провів би хоча б одну ніч. Робер їм не кланявся, як вони були з чоловіком, вони ж дивилися на нього пильніше, ніж на будь-кого іншого, бо знали, що він байдужий до всіх жінок, окрім своєї акторки (саме цим він і чарував їх), але вдавали, ніби з ним незнайомі. А одна з них шептала: «Це бідолаха Сен-Лу. Здається, він досі кохає свою хльорку. Оце-то кохання! А який же він хорошун! З розуму може звести! А що вже шиковний. Випадає деяким бабам щастя! У нього шик у всьому. Я добре його знала, коли жила з Орлеанським. їх, бувало, водою не розлити. І з ким він тільки тоді не тягався! А ниці — Боже борони! Він за нею ходить хвостом. їй, можна сказати, поталанило. Не розумію, що він у ній знайшов. Квач — ось він хто. Адже вона ходить, як крячка, вусиська, як у таргана, білизна брудна. Найубогіша робітниця, і та б від її штанців відмовилася. Подивіться, які в нього очі, за такого хлопця можна кинутися в огонь. Тс, він мене впізнав, сміється, ще б пак, колись ми з ним зналися. Йому треба тільки нагадати». Робер перезирався з цими жінками тямущим поглядом. Мені хотілося, щоб Робер їм мене відрекомендував, хотілося домовитися з ними про зустріч, хай навіть я й не зможу потім прийти на побачення. Бо інакше личко кожної з них зосталося б у моїй пам'яті без чогось тільки йому властивого, — ніби запнутого заслоною, без того, що відрізняє його від інших жіночих облич, чого ми не можемо собі уявити, доки не побачимо, і що прозирає лише в погляді, який ладен зглянутися на нашу жагу й обіцяє удобрухати її. А проте, навіть отак збіднені, їхні личка були для мене чимось збільшим, ніж обличчя жінок, відомих високою мораллю, обличчя, які, на противагу рівбельським, здавалися мені пласкими, без глибини, зробленими з одного кавалка. Певна річ, для мене вони були не тим, чим мали бути для Робера: за прозорою для нього байдужістю мертвих рис, які лише вдають, ніби його не знають, чи за банальністю уклону, яким ці жінки могли відповісти на чиє завгодно вітання, йому пам'ять воскрешала, малювала серед розпущеного волосся млосні губи і приплющені очі, одну з тих німих картин, які художник, замазуючи очі посполитому глядачеві, прикриває якимось скромненьким полотном. А я відчував, що нічого від моєї істоти не проникло ні в одну з цих жінок і що вони нічого від мене не візьмуть і не понесуть незнаними дорогами свого життя, і для мене, на противагу Роберові, їхні обличчя були, звичайно, закриті. Але для мене було важливо знати, що вони розкриваються, і це надавало їм у моїх очах вартосте, якої я б у