Читати книгу - "Анексія: Острів Крим"

Слідом за Сергієм Аксьоновим свою попередню заяву дезавуював також віце-прем’єр самопроголошеного уряду Криму Рустам Темиргалієв, заявивши про наміри нової влади півострова розпочати процес націоналізації земель, якою володіли кримські татари: «Дійсно, ми хочемо із кримськими татарами провести легалізацію всіх земельних ділянок на договірній основі. Частину земель ми попросимо звільнити, тому що ці землі потрібні для соціальних потреб»701.

В Інкермані військова частина відмовилась капітулювати перед ЧФ РФ. Про це розповів «Українській правді» заступник командира частини Валентин Карпенко: «Уранці до нас приїхали військові ЧФ РФ, які пропонували особовому складу здатися. Особовий склад прийняв рішення не здаватись. Наші хлопці налаштовані позитивно, захищають територію».

На вчорашнє звернення Меджлісу до Верховної Ради з вимогою надати кримським татарам статус корінного народу сьогодні відповів Мінюст: «Кримські татари, які проживають на території Криму, мають усі права щодо захисту своїх національних інтересів. Це питання щодо захисту прав корінних мешканців Криму. І з нашої ініціативи на найближчих засіданнях Верховної Ради буде прийнято низку законів, що дасть кримським татарам можливість самостійно визначитися щодо свого правового статусу та історичної долі цього народу, який проживає в Криму й має всі законні права на цю землю»702.

Напередодні окупанти закликали депутатів Верховної Ради України від Криму здати мандати й повернутися на півострів. Сьогодні деякі з цих депутатів прокоментували цю «пропозицію». Лев Миримський заявив: «Я складно перетравлюю все, що відбувається. Поки я буду розуміти, що я потрібний і можу принести користь Криму й кримчанам, я однозначно залишатимусь у парламенті України. Я вважаю, що Крим має бути між Україною й Росією мостом дружби, тому що сталося те, що сталося, але нікому не потрібна війна. А Києву треба завойовувати довіру Криму. Я залишаюся депутатом Верховної Ради [України. — Прим. ред.]»703.

Близько 22:00 прес-служба Служби зовнішньої розвідки повідомила: «У результаті оперативного прийняття Службою зовнішньої розвідки України невідкладних заходів, зокрема по лінії офіційних контактів із російськими спецслужбами, захоплений у вівторок в 17:00 в Ялті командир військової частини СЗР України полковник Ігор Лосніков відпущений»704.

Пізно ввечері прес-служба Міноборони України повідомила: «Головнокомандувач Збройних Сил України генерал-лейтенант Михайло Куцин поінформував першого заступника міністра оборони Росії генерала армії Валерія Герасимова про те, що українські військові готові застосовувати зброю. Куцин заявив, що події в Сімферополі, унаслідок яких загинув український військовослужбовець та ще двоє були важко поранені, „сталися за підтримки та безпосередньої участі російських військових, що дає підстави покласти відповідальність за цю трагедію на Збройні Сили Російської Федерації“. Він також поінформував начальника Генштабу ЗС Росії про видання відповідного наказу, згідно з яким військовослужбовці військових частин ЗС України, дислокованих в АР Крим, відтепер мають дозвіл на застосування зброї».

Вівторок 18 березня 2014 року завершив багаторічну операцію російських спецслужб і Генерального штабу РФ з анексії Автономної Республіки Крим і міста Севастополя. Владімір Путін цього дня мав почуватися переможцем. Адже те, що розробляли його попередники, вдалося реалізувати саме йому. Йому випала велика «честь» підписати договір про «приєднання» Криму до Російської Федерації. Але це була лише зовнішня сторона картинки. Ідучи назустріч експансіоністським і реваншистським настроям більшості суспільства та політичного істеблішменту Росії, він поставив і себе, і свою країну поза законом. Перша у XXI сторіччі анексія поставила жирний хрест на сподіваннях, що Росія невдовзі стане частиною цивілізованого світу. Окупувавши Крим, Владімір Путін прирік свою країну й народ на період довгої політичної, економічної та технологічної стагнації. І що найгірше — на довгі десятиліття відштовхнув від своєї країни великий народ України. Цю зраду український народ пам’ятатиме завжди. Відрізавши від себе Україну та анексувавши Крим, Путін підсадив Росію на голку реваншизму, який вимагатиме від нього нових агресивних кроків. Це була дорога в один кінець. Мишоловка для Путіна захлопнулася.

Маю зізнатися, що робота над книгою далася мені досить важко. Треба пропустити через себе величезну кількість фактів, імен та подій і при цьому залишатися беземоційним і неупередженим дослідником — це абсолютна аксіома. Та коли йшлося не про абстрактні події, не про абстрактну землю, а про батьківщину, де пройшли все твоє дитинство та юність, де в кожному куточку півострова ти бував і з кожним селищем пов’язані особливі спогади, де поховані твої предки, де кожен камінь дихає живою тисячолітньою історією, було дуже важко.

При написанні книги мені пощастило зустрітися з десятками людей, кожен з яких мав власні спогади про Крим. Це були керівники держави, які в ті буремні лютий і березень 2014 року опинилися в ситуації, коли країна ще стікала кров’ю й ховала Героїв Небесної Сотні, а спецслужби й армія були цілком деморалізовані. Їм довелося ухвалювати важкі, часто поспішні рішення в умовах, коли російське керівництво погрожувало розпочати повномасштабну агресію проти України й дійти до Києва за один день.

Це були українські військові, які роками жили мирним життям у цьому райському місці, роками співіснували, часто дружили та відзначали спільні свята зі своїми російськими колегами-офіцерами. Саме з тими, хто в лютому 2014 року отримав наказ розпочати злочинну агресію проти мирного населення та Збройних Сил України. Ці російські офіцери, з якими українські військові проводили спільні паради, в одну хвилину перетворилися на тих самих «зелених чоловічків». Із тих людей найбільше враження справили інтерв’ю з двома справжніми чоловіками, людьми честі — полковником Юлієм Мамчуром і генерал-лейтенантом Миколою Баланом. Ці офіцери до кінця трималися присяги на вірність народові України; в умовах, коли вище командування не знало, як чинити, ці офіцери просто виконали свій обов’язок і захищали населення Криму та своїх підлеглих.

Я спілкувався з українськими активістами, багато з яких пережили цей буремний місяць і на своєму досвіді відчули страшну силу та безкарність російської машини насилля, збудованої за наказом Владіміра Путіна й утіленої руками державних зрадників — Сергія Аксьонова й Володимира Константинова.

Цей час чітко розділив не просто мільйони українських громадян в оцінці російської агресії — і в Криму, і в Україні. Руйнувалися дружні зв’язки, розпадалися сім’ї, люди, які знали одне одного з дитинства, будували невидиму стіну нерозуміння, ненависті й зла. Першопричина цього — злочинний режим Кремля, який роками промивав свідомість мільйонів громадян Росії