Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Підкреслимо, що на проведення відкритих переговорів з німцями Центральний провід не наважувався, оскільки це, безумовно, скомпрометувало б ОУН(Б) в очах міжнародної громадськості. Більше того, відомо чимало випадків, коли ініціаторів таких переговорів Центральний провід віддавав під суд військового трибуналу та засуджував до страти. Проте не використати останню можливість одержати від вермахту зброю для проведення значно масштабнішої, ніж з німцями, боротьби проти Червоної армії, домогтися від німецького командування вільного перепуску загонів УПА через лінію фронту в тил Червоної армії, а також звільнення заарештованих німцями керівників ОУН Центральний провід просто не міг[751].

19 квітня 1944 р. для вироблення подальшої тактики взаємодії з УПА німецьке командування навіть провело інформаційну нараду за участю керівників трьох відділів контррозвідки групи армій «Південь». Порівнюючи позитивні і негативні моменти у відносинах абвера і вермахту з УПА, вони доходили висновку про необхідність з тактичних міркувань продовжувати переговори з ОУН задля запобігання актам саботажу і диверсій на німецьких комунікаціях з боку УПА, з метою отримання розвідданих про підрозділи Червоної армії і недопущення підривної роботи, не даючи натомість жодних поважних обіцянок, наприклад про постачання українським повстанцям зброї[752].

Після залишення німецькими військами території України ОУН(Б) продовжувала керівництво національно-визвольною боротьбою проти «нового окупанта» українських земель. У липні 1944 р. її представники спробували утворити загальноукраїнський представницький орган — Українську головну визвольну раду (УГВР), яка мала офіційно перебрати від ОУН керівництво цією боротьбою і надалі виступати як єдиний легітимний репрезентант інтересів всього українського народу. Втім, цього не сталося, і в УГВР всім керувала та сама ОУН(Б). На думку одного з учасників тих подій Т. Бульби-Боровця, спроба бандерівців консолідувати на платформі УГВР всі українські політичні угруповання виявилася «такою самою фальсифікацією, що і прокламація подібної єдності в червні 1941 р.»[753].

У подальшій своїй стратегії українські повстанці, подібно до польських, розраховували на те, що після поразки Німеччини цілком можливим є збройний конфлікт між «совітами» й англо-американцями. Однак конфлікту не сталося.

Існують свідчення про інші наміри керівників українського підпілля — домовитися з представниками радянської влади про припинення збройного опору за умови надання Москвою гарантій непритягнення до карної відповідальності за колишню діяльність проти СРСР. Одним з таких свідчень є лист від квітня 1948 р. Ярослави Музики («Сови»), яка виконувала у Проводі ОУН особливі доручення командира УПА Романа Шухевича («Тараса Чупринки»), на ім’я першого секретаря Львівського обкому КП(б)У І. Грушецького з пропозицією розпочати переговори про примирення. У листі містилася вимога звільнити деяких керівників ОУН і дати волю дружині та дітям провідника Шухевича, яких утримували у спецінтернаті у Сталінській (тепер Донецькій) області, взамін за припинення повстанцями бойових дій[754].

Достеменно не відомо, чи був сам Р. Шухевич поінформований про наявність такого звернення до радянської влади його підлеглої, а також про зміст зроблених пропозицій і чи не є цей лист просто фальшивкою, сфабрикованою в київському кабінеті експертизи документів Міністерства державної безпеки УРСР. У будь-якому разі керівництво СРСР не виявило доброї волі і не пішло на переговори про примирення, та й важко було собі уявити, щоб Кремль дав на них згоду, а тому кровопролиття в Західній Україні не вщухало майже до середини 50-х років.

Підсумовуючи боротьбу українських і польських самостійницьких національно-патріотичних формувань у роки Другої світової війни, а також тих верств населення, що їх підтримували, слід однозначно ствердити, що інтереси останніх значною мірою були принесені в жертву основними учасниками антигітлерівської коаліції задля досягнення наймасштабнішої у європейському та світовому вимірі на той час мети — перемоги над нацизмом.

Оскільки саме збройним силам СРСР належала левова частка у цій перемозі, то його партнери по коаліції не захотіли та й були б не спроможні запобігти встановленню московського диктату не лише над Україною і Польщею, а й над іншими країнами Східної Європи, щойно визволеними радянськими військами від німецької окупації.

Хоча Польщі вдалося уникнути долі 16-ї радянської республіки, а Радянська Україна, навіть будучи «адміністративною одиницею московсько-більшовицької імперії», стала суб’єктом міжнародної політики, пануючий у них політичний режим сприймався на Заході як такий, що не відображав національних інтересів обох народів.

Тільки на початку 1990-х років керівники українського і польського емігрантських урядів передали свої повноваження вперше обраним президентам посткомуністичних України та Польщі. У травні 1992 р. між нашими країнами було укладено «Договір про добросусідство, дружні взаємини і співробітництво», що ознаменував взаємну відмову від територіальних претензій.

Висновки, які можна зробити, дослідивши винесену в назву пропонованої праці проблему, полягають у такому. Однією з головних причин українсько-польського міжнаціонального конфлікту на територіях спільного проживання обох народів у роки Другої світової війни стала та обставина, що поляки, високо цінуючи свій власний, справді значний економічний і культурний внесок у розвиток західноукраїнських земель та помилково вважаючи, що цього внеску не заперечуватиме жодна з країн, від моменту їх втрати у вересні 1939 р. ні на мить не хотіли сумніватися в тому, що після переможної війни «західних альянтів» ця територія може бути не повернута Польщі.

На думку поляків, єдиним народом, на який не можна було не зважати при визначенні повоєнного статусу спірних західноукраїнських теренів,