Читати книгу - "Жінка у білому"

туди, не знаю, як утечу від графа, але саме до того притулку я постараюсь якось утекти, якщо моя сестра вже поїхала в Камберленд. До вас я матиму лише одне прохання: подбайте, щоб мій лист до місіс Везі пошта повезла в Лондон сьогодні ввечері — так само, як і лист сера Персіваля до графа Фоско. Я маю підстави не довіряти листа поштовій сумці внизу. Ви допоможете мені відіслати листа й нікому про це не розкажете? Хтозна, може, це остання послуга, якої я у вас прошу.

Я завагалась. Усе це було таке дивне й незбагненне. Я навіть подумала, чи не порушився трохи розум моєї господині від тривог та хвилювань останніх тижнів. Зрештою я погодилась, хоч і розуміла, що ризикую. Коли б лист адресувався комусь чужому чи й будь-кому, а не місіс Везі, яку я добре знала з відгуків, я б, мабуть, відмовилась. Зважаючи на те, що сталося згодом, я дякую Богові, так, дякую Богові, що вволила цю волю леді Глайд, та й інші її побажання, в цей її останній день у Блеквотер-Парку!

Листа було написано й передано в мої руки. Того ж вечора я вкинула його у поштову скриньку в селі.

Того дня ми більше не бачили сера Персіваля.

На прохання леді Глайд я спала в кімнаті, суміжній з її спальнею. Двері між нашими кімнатами лишались відчинені. В безлюдді й порожнечі будинку було щось таке незвичне й моторошне, що я сама була рада відчувати присутність живої людини в сусідній кімнаті. Пані лягла спати пізно. Вона перечитувала листи й спалювала їх, повиймала із шухляд і шаф усі свої улюблені дрібнички, ніби не сподіваючись уже будь-коли повернутися в Блеквотер-Парк. Спала вона дуже неспокійно, кілька разів скрикувала уві сні, а раз так голосно, що й сама прокинулась. Та хоч би що там їй наснилось, вона не зволила поділитися зі мною, розказати свої сни. Можливо, я у своєму становищі не мала права сподіватися такого від неї. Нині це вже так мало значить. Все одно мені було дуже її жаль, жаль від щирого серця.

Наступного дня випала гарна, сонячна година. Після сніданку до нас нагору прийшов сер Персіваль і сказав, що колясу буде подано на без чверті дванадцяту. Лондонський поїзд зупинявся на нашій станції на двадцять хвилин пізніше. Сер Персіваль попередив леді Глайд, що повинен іти з дому, але сподівається вернутися ще до її від'їзду. На той випадок, якби щось непередбачене затримало його, мені належало провести леді Глайд до станції та подбати про те, щоб вона не спізнилася на поїзд. Сер Персіваль віддавав ці вказівки уривчасто, весь час ходячи туди-сюди по кімнаті. Він отак метався, а пані не зводила з нього пильного погляду. Та він жодного разу не глянув на неї.

Леді Глайд весь час мовчала й заговорила, аж коли він рушив до дверей, щоб вийти. Вона простягла йому руку.

— Я вас більше не побачу, — сказала вона, наголошуючи кожне слово. — Ми з вами розлучаємось — розлучаємося, можливо, навіки. Чи постараєтеся і ви простити мене, Персівалю, від щирого серця, як я прощаю вас?

Він раптом жахливо зблід, і великі краплини поту проступили на його лисому лобі.

— Я ще вернусь, — кинув він і так квапливо вийшов з кімнати, ніби втікав від прощальних слів дружини.

Сер Персіваль ніколи не подобався мені, але від того, як він попрощався з леді Глайд, мені стало соромно, що я була в нього на службі і їла його хліб. Я хотіла сказати кілька співчутливих, по-християнському благочестивих слів сердешній пані, але щось було в її обличчі таке, коли вона подивилася вслід своєму чоловікові, що я передумала й промовчала.

В призначений час коляса під'їхала до будинку. Пані правду сказала — сер Персіваль так і не прийшов попрощатись. Я чекала на нього до останньої хвилини, але чекала даремно.

На мені не лежала ніяка пряма відповідальність за від'їзд леді Глайд, і все ж на душі в мене було неспокійно.

— Міледі справді їде в Лондон за власним бажанням? — спитала я, коли ми проїжджали ворота.

— Я ладна їхати будь-куди, — відповіла вона, — аби покінчити з жахливими передчуттями, що мучать мене нині.

Я перейнялася її тривогою і сама почала потерпати за міс Голкомб не менше, ніж вона. Я насмілилась попросити її, щоб вона написала мені з Лондона, коли все буде гаразд.

— Залюбки, місіс Майклсон, — відповіла вона.

— У кожного з нас є свій хрест, і ми повинні нести його без нарікань, міледі, — зауважила я, побачивши, що вона замовкла й замислилась після того, як пообіцяла написати мені.

Вона нічого не відповіла — здавалось, занадто глибоко поринула у свої думки, щоб слухати мене.

— Боюсь, що міледі погано спала цю ніч, — заговорила я трохи перегодом.

— Так, — мовила вона, — мені снились такі тяжкі сни.

— Справді, міледі?

І я подумала, що зараз вона розкаже мені свої сни. Але ні — коли вона озвалася знов, то тільки для того, щоб спитати мене:

— Ви самі своїми руками вкинули в поштову скриньку мого листа до місіс Везі?

— Так, міледі.

— Чи справді сер Персіваль сказав учора, що граф Фоско повинен зустріти мене на вокзалі в Лондоні?

— Сказав, міледі.

Вона тяжко зітхнула і за всю дорогу не зронила більше й слова.

Коли ми приїхали на станцію, у нас лишалось зо дві хвилини до відходу поїзда. Садівник, що привіз нас, зайнявся валізами, а я поспішила купити квиток. Поїзд уже свистів, підходячи до платформи, коли я вернулася до пані. Вона була дивно бліда й притискала руку до серця, ніби в цю хвилину її пронизав раптовий біль чи ляк.

— Як я хотіла б, щоб ви поїхали зі мною! — сказала вона, хапаючи мене за руку, коли я віддавала їй квитка.

Коли б хоч був час... Чи коли б напередодні я почувала те саме, що почувала тоді, я б улаштувала все так, щоб супроводжувати її, навіть якби мусила негайно відмовитися від служби у сера Персіваля. Та було вже надто пізно щось залагодити, коли вона висловила своє побажання. Схоже було, що вона й сама це зрозуміла і не повторяла більше, що хотіла б, щоб я поїхала з нею. Поїзд зупинився. Вона дала садівникові трохи грошей на гостинці його дітям і з сердечною простотою потисла мені руку, перш ніж зайти у вагон.

— Ви були дуже добрі до мене й