Читати книгу - "Мотря"

— Отеє я власне тобі хотів сказати, жінко.

— Ти? Мені?

— Так, бо твоя ненависть до Мазепи спокушує тебе на небезпечні, навіть кари гідні вчинки.

Любов Федорівна зжахнулася. Невже ж. гетьман довідався про все?.. Але зараз запанувала над своїм збентеженням і, закопилюючи губи, спиталася, ніби цілком спокійно і безжурно:

— Так? Які ж то такі кари гідні, на твою гадку, вчинки поповнила твоя жінка, говори, будь ласка!

— Пощо тобі казати, ти ж сама добре знаєш.

— Нічого я не знаю, навіть не догадуюся, говори! Кочубей глянув на жінку і не знав, що йому казати. Вона так самовпевнено дивилася на нього, в її очах більше не малювалося ніщо, крім звичайної жіночої цікавості.

— Чому ж ти не говориш? — принаглювала його. І він, забуваючи про обіцянку, дану гетьманові, розказав усе.

Любов Федорівна вислухала цікаво, але спокійно. Дещо вона ніби не зрозуміла й казала собі повторити, а за той час обдумувала дальший план своєї кампанії. Кочубей дійшов до того, що Чуйкевич розгромив харцизів у гайку і не допустив до сорому і до тої великої небезпеки, яка могла стрінути Мотрю.

— Що Чуйкевич такий хоробрий, — перервала Любов Федорівна, — того я ніяк не сподівалася. Дивний він собі чоловік. Я про нього іншої думки була.

— А саме?

— Саме, що він мужчина.

— А невже ж то не мужеське діло боротися зі всякими свавольниками й розбишаками, небезпечними для публічного ладу і навіть для життя спокійних горожан.

— Це друга річ, а я до того веду, що мужчина, як любить жінку, то й хоче її мати, а не зрікається для другого, хоч би й для самого гетьмана, правдивий козак не дав би був дівчини харцизам у руки, але не лишив би її для того старого грішника, от що! Чуйкевич зробив по-бабськи, а не по-козацьки.

— Чуйкевич поступив по-лицарськи, — відповів рішучо Кочубей. — Як вірний свому рейментареві, він совісно виконав його приказ. Так воно й повинно бути.

— Ах тая вірність! — аж скрикнула Любов Федорівна. — Вже вона мені горлом лізе. Вірність для заспокоєння прихотей старого женолюба, — гарна мені вірність!

А помовчавши хвилину, вона спитала нараз:

— Василю, скажи мені, чого ти тулишся до гетьмана, як судак до невода?

Заскочений таким несподіваним питанням, Кочубей тільки очі й уста широко розчинив і не знав, що йому відповісти. Він розумів, що з хитрощами своєї жінки не справиться, бо вона все щось таке придумає, що йому навіть на гадку прийти не може.

— Кажи! Чого ти тулишся до того Мазепи, як судак до невода? Бачиш, що він тебе ловить у той невід, що він з тобою зробить що схоче, і, замість боронити себе й нас, тулишся до нього, як безмовна тварина, аж гидко, дійсно гидко, Василю Леонтійовичу.

— Ми відбігаємо від речі, — відповів Кочубей, ратуючи свою мужеську честь. — Тут важніші питання дожидаються своєї відповіді.

— Для тебе, може, й важніші, а для мене важніша честь і будучність твоя і наша, виставлена гетьманом на "шванк".

— Говори собі що хочеш і гадай собі шо хочеш, а, на мою думку, негарно ти зробила і недобре, насилаючи на гетьманський двір харцизів і горлорізів, щоб поривати Мотрю. Цього ще в нас не бувало! Такого казуса я собі не пригадую. Тямлю, як запорожці напали на грецьких купців, що зі своїми возами, наладованими дорогоцінним добром, їхали до Чигирина, й розграбували їх, тямлю, як якась запорозька ватага напала була на селітряні майдани, що були заведені нашими старшинами на річці Самарі, зруйнували їх і забрали волів, казани та всяке манаття, тямлю, як недавно тому ті ж самі запорожці наскочили були на царську казну, що віз капітан Суходольський, убили його й двох жовнірів, казну ограбили, а попа, що був коло капітана, покололи списами, але, щоби хто нападав на гетьманський двір, про таку сміливість я ще не чував.

— Отже, й почув! — відповіла Любов Федорівна, вислухавши довгого речення з уст свойого мужа. Вона за той час рішилася, що їй дальше робити. Не відпекувалася, бо це не рішить діла, а признатися і присилувати мужа стати по її боці. Не відцурається він своєї жінки, не пішле її в монастир, до того він заслабий, куди там!

— Отже, й почув! — повторила ще раз, усміхаючися лукаво. — І світ не завалився. Гетьман не Бог, і з ним боротися можна і треба, коли треба.

Під Кочубеєм захиталася земля. Весь план, який він построїв, зводився на ніщо. Бачив, що з замирення з гетьманом нічого не вийде, бо Любов Федорівна хоче війни, не миру.

Він кивнув безрадно рукою: "ет!" і пішов від столу до свого кабінету.

Любов Федорівна пішла за ним.

— Чого ти хвилюєшся, Василю? А побачиш, усе добре скінчиться, тільки не треба ставати нам в половині дороги, не треба показувати себе перед. Мазепою безсилими і готовими сповнити всі його забаги. Ми ж не Мазепині підручні, ти генеральний суддя і стольник його величества, тобі слід боронити своєї честі і свойого права. Здайся на мене, все на мене звали, я понесу й донесу, побачиш. Заспокійся, Василю.

Василь Леонтійович з жалем глянув на жінку. Він розумів, що вона робить йому велику кривду, в його душі ворухнулося якесь зловіще, погане почуття, але не почував у собі досить сил, щоб опертися жінці. Треба було це зробити скорше, не треба було миритися з нею так скоро після припадку з Мотрею, коли ніхто не знав. що з нею сталося, чи жива вона, чи ні, і коли Любов Федорівна, почуваючи за собою вину, навколішках прощення благала.

Тепер не те. Гетьман не схоче діла ставити гостро, хоч живого свідка має в руках. А не схоче з огляду на Мотрю, щоб не робити її сорому й не завдавати рани її серцю. Любов Федорівна скористується тим і поведе своє круте діло дальшими манівцями, а він безрадно буде дивитися на її роботу, болюче відчуватиме неправду, жалуватиме, що він такий слабий і нерішучий, і дальше буде хитатися між гетьманом і своєю крутою дружиною.

Йому жаль зробилося самого себе,