Читати книгу - "Війна світів. Фантастичні романи"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мабуть, я задрімав, бо ясно не можу пригадати, коли з’явився священик. Пам’ятаю тільки, що він сидів, задерши догори чисто виголене обличчя, і тупо дивився в бліді відблиски вогнів; рукави його сорочки були в сажі. Небо вкривали баранці; прозорі й легкі, як пір’їни, вони, хвиля за хвилею, застигали в надвечірній позолоті літнього сонця.
Я підвівся і сів. Цей мій рух привернув його увагу, і він хутко глянув на мене.
— Чи нема у вас води? — запитав я.
Він похитав головою.
— Уже цілу годину ви просите води,— сказав він.
Хвилину ми дивилися мовчки один на одного. Напевно,
мій вигляд здався йому чудним: я був напівголий, мокрі штани та шкарпетки — ото й уся моя одежа, тіло попечене, лице й спина — чорні від диму. Його ж лице було ~ мляве, підборіддя спокійне, майже біле кучеряве волосся
спадало на низьке чоло, великі ясно-блакитні очі невидюще втуплені у далечінь. Говорив він, наче рубав, і все порожньо поглядав кудись убік.
— Що воно діється? — мовив він,— Що все це означає?
Я глянув на нього й нічого не відповів.
Він простер тонку білу руку і мало не заголосив:
— Як це могло статися? За які гріхи така покута? Після ранньої відправи пішов я трохи прогулятися, а тут нагло — вогонь, землетрус, смерть! Чистий содом і гомор-ра! Вся наша праця пішла на вітер, вся праця... І хто вони т^кі, оті марсіяни?
— А ми хто такі? — насилу промимрив я.
Він обхопив руками коліна і перевів на мене погляд. Кілька секунд він дивився мовчки.
— Пішов я трохи прогулятися...— повторив він.— Аж тут раптом — вогонь, землетрус, смерть!
Він замовк, підборіддям майже уткнувшись у коліна. А тоді почав знову, махаючи рукою:
— Вся праця... всі недільні школи... За які гріхи? Чим завинив Вейбридж? Все пішло з димом, усе зруйновано. А церква! Тільки три роки, як перебудували. І нема. Зметена, й сліду нема! За віщо?
І через деякий час додав, неначе божевільний:
— Дим від її згарища буде здійматися до неба во віки й віки!
Очі його заблищали, своїм худим пальцем він тицьнув у бік Вейбриджа.
Аж тепер я почав розуміти, в якому він стані. Страшна трагедія, що й він був її учасником,— очевидно, священик був один з тих, кому пощастило втекти з Вейбриджа,— мало не позбавила його розуму.
— Чи далеко звідси до Санбері?
— Ще сьогодні вранці я правив службу божу...
— Відтоді багато що змінилося,— сказав я спокійно. — Не впадайте в паніку. Ще є надія.
— Надія!
— Так, велика надія, незважаючи на всі ці руїни!
Я почав пояснювати йому, як дивлюся на наше становище. Спершу він слухав, але скоро йому набридло, і порожній погляд метнувся кудись убік.
Це — початок кінця,— сказав він, не дослухавши моєї мови.— Та й усе! День страшного суду! Коли люди волатимуть до гір і скель, аби впали на них і заховали їх від лиця Того, Хто сидить на престолі!
Ще більше впевнившись у своїх підозрах, я підійшов до нього і поклав руку йому на плече.
— Будьте мужні,— сказав я.— Ви втратили розум від жаху. Що ж то за віра, коли вона безпорадна перед нещастям? Згадайте-но, скільки люди пережили землетрусів, потопів, воєн, виверЯїень вулканів! Чому ж бог повинен робити виняток для Вейбриджа? Адже бог — не страховий агент!
Священик сидів і мовчки слухав.
— Як же нам урятуватись? — несподівано озвався він.— Вони ж непереможні, вони безжалісні...
— Ані одне, ані, можливо, й друге,— відповів я.— Чим могутніші вони, тим мудріші й розважніші мусимо бути ми. Адже три години тому було ж он там одного з них убито!
— Убито! — вигукнув він, оглянувшись довкола.— Хіба можна вбити посланця божого?
— Я сам бачив,— провадив я. — Оце ми з вами потрапили до самого пекла. Та й тільки.
— Що там блимає на небі? — раптом запитав він.
Я пояснив йому, що то сигнали геліографа — знаки людей, які допомагають нищити нападників.
— Ми в самому центрі подій. І хоча тепер тихо,— сказав я,— але те миготіння в небі віщує близьку бурю. Мені здається, що марсіяни — ген там, а з боку Лондона, де височать річмондські й кінгстонські горби, під прикриттям дерев люди риють окопи, встановлюють гармати. Марсіяни не забаряться знову рушити цим шляхом...
Не встиг я кінчити, як він раптом схопився на ноги й зупинив мене жестом.
— Слухайте! — сказав він.
З-поза низьких горбів, що тяглися по той бік річки, долинули глухий гарматний гуркіт і далекі моторошні крики людей. А тоді знову запала тиша. Повз нас пролетів через пліт хрущ. На заході, над хмарами диму, що піднімалися з вейбриджських і шеппертонських руїн, на тлі пишного надвечірнього неба висів ледь помітний окраєць місяця.
— Нам треба іти цією стежкою,— сказав я, — просто на північ.
*
XIV. У Лондоні
Коли марсіяни приземлились під Вокінгом, мій молодший брат був у Лондоні. Він студіював медицину й саме готувався до іспитів. Про марсіян він нічого ще не чув до суботнього ранку. Та ось ранкові газети на доповнення до довгих спеціальних статей про Марс, про життя на ньому й таке інше, вмістили коротеньке, не зовсім доладне повідомлення, що якраз стислістю і вражало.
У ньому говорилося, що марсіяни, злякавшись наближення Людського натовпу, вбили кількох чоловік із
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна світів. Фантастичні романи», після закриття браузера.