Читати книгу - "Українська література 17 століття"

животворящих таїн на вищії цноти що день і горячую охоту ку господу богу здобували. Ач в кождом стані зацний христіанський і досконалий живот, яко маєт много поту і праці, так маєт слушную славу од бога і од людей, всяко ж на великих панських і князьких станах особливоє маєт подивення і большоє люду божого будування, бо труднійшая їм дорога, коли достаток, розкоші пінязів і іншії ліпи до злого і сіті до гріха в руках мають і ужити їх, скоро схочуть, можуть. Прето, яко речі рідкої і великої, Письмо сє Святоє дивуєт: «Благословенний,— повіда,— богатий, не леда-которий, але той, которий ся без змази нашов, а за золотом ся не пустив а надії в пінязях і кохання свойого в скарбах не положив». А которий ся таким найдет, хвалить його будем. Бо тії святії млоденці чинили диви в животі своєму: могли преступити, а не преступили, могзло чинити, а не чинили. І для того умоцнено єст добрость [їх] в господі. А милостиню їх славить вся церков святая. Славить вся церков і будується большей з великих станов, яко то в витоком маєстаті позверхнє панувати, а низькую покору на серці заховати, багатества міти, а ними гордіти, в розкошах опливати, а ними ся не мазати, молодими бути, а старих умерт-вення на тілі носити.

Тоді для того і так великого тих святих, мовлю Бориса і Гліба, поступку господь бог короною, не світовою, але муче-ничеською, также і чуди дивні і ясні значними їх приоздобив.

ІЗ ЛЕГЕНД У ЗАПИСАХ ПЕТРА МОГИЛИ

[ПРО УРЯДНИКА-ЗЛОДІЯ]

Року 1629, місяця січня, 14 [дня], коли були ми в селі нашому монастирському, що його називають Забілоччє, повідали нам люди села того, що року 1619, у вересні місяці, в селі, тоді Бутовичовім, нині ж Соколовськім, що його називають Осовці, був такий собі урядник на ім’я Грицько, котрий багато шкоди творив у селі тому, вівці, воли, свині й іншу животину крадучи.

Довго вивідували мужики села того, та не могли знайти, хто винен у цих крадіжках.

Аж якось зібралися усі мужики гуртом задля щонайпильнішого розсліду. І Грицько-урядник був між ними. І провадили слідство.

А один із них, чоловік добрий і богобійний, на ім’я Федько-грішник, посеред них ставши, сказав:

— Мужики, браття, послухайте мене, чоловіка грішного!

(Завжди бо мав звичай себе грішником іменувати).

— Що багато разів, зібравшись, дізнавалися ми і не змогли лиходія нашого знайти, то давайте ж нині богові всевіду-щому від серця помолимось, аби він, серцевідець, знаючи лихо і шкоду нашу, об’явив і викрив злочинця нашого. Вірую бо йому, що не байдуже сприйме моління наше і невдовзі помститься за кривду нашу.

Коли ж усі згодились, Федько воздів руки до неба і зі сльозами вигукнув:

— Боже, боже наш! Почуй молитву нашу і викрий злочинця нашого.

І почав проказувати молитву господню, тобто «Отче наш». Люди ж за ним усі, воздівши руки, проказали молитву до кінця.

Коли ж скінчили,—о чудо! — аж Грицько той, урядник, посеред них стоячи, почав стогнати і волати:

— Ох мені! Біль плечі мої обдирає!

І зненацька ані стояти, ані сісти, ані йти не зміг. Та вже мужики, взявши його, донесли до двору.

Отак стало явним злодійство його.

У болісті ж сій він люто сім днів мучився, а на восьмий злої кончини зазнав.

Бачте ж бо, браття, яку силу може мати простих людей од всього серця до бога молитва, наскільки більшу, ніж ієрейська або чернеча, проти лиходіїв.

[ПРО РОЗДАВАННЯ МИЛОСТИНІ]

Розповідала нам братія святої лаври Печерської, як за архімандрита Єлисея Плетенецького одного разу прийшов келар до нього і повідав йому, що многе множество хлібів з’їдається щодня.

Той же, здивувавшись таким витратам, розсердився і пішов у келарню подивитися, хто так багато хлібів з’їдає.

І, побачивши безліч жебраків, там зібраних, ще більше розсердився. (Не тому, що багато їх було, а що і здорові, і сильні разом із недужими приймали хліби). І заповзявся сам здорових проганяти (повеліваючи їм не дармо хліб їсти, а діло робити), недужим же повелів тільки давати, тобто сліпим, кривим і до тих подібним.

Коли ж бо він повернувся у келію свою, аж враз — о чудо! град такий великий випав, що всі жита монастирські навколо монастиря побив, потовк і з землею змісив. Нікому ж іншому жита град той не потовк, тільки монастирське.

Побачивши се, старець архімандрит повелів нікому не боронити, а всім, хто просить, давати хліби. А коли хто із келарів казав:

— Немає того чи того в келарні, не маю звідки дати! — казав йому старець:

— Дай, злий рабе, тим, що потребують, тобі не убуде, обитель же свята ніколи не оскудіє.

[ПРО ЛЕОНТІЯ КАРПОВИЧА]

Розповідав нам отець Ісайя Трофиміус ’, ієромонах віденського братства, про одного старця, свого віденського архімандрита Леонтія Карповича, що якось, коли общинний скарб таке зубожіння спіткало (сей-бо у Вільні перший очолював життя чернечої общини), що і єдиної монети не зосталось, скликав той братію всю і повідав їм про се зубожіння, мовлячи:

— Гадаю, братіє, що не від чого іншого се могло статися, як тільки з двох причин. Або хтось із вас приховав від громади якесь добро своє власне (і бог се сотворив, аби такого порушника і мерзенного святотатця спільною карою викрити і виправити), або щоб крайнім (хоч і тимчасовим) зубожінням випробувати нас, чи воістину злиденності Христової ревнителями бути хочемо.

Розповідав нам той же брат про того ж авву, як [...] * добре коли замишляв творити, а всі противилися тому, то казав:

— Не од бога ви се мовите! — і творив те добре, що намислив.

Про того ж авву розповідав він нам ще таке. Якось, коли молився той, прийшли браття і, постукавши у двері (звичай-бо мав зачиняти келію, коли молитву творив), повідали йому, що князь Богдан Огинський прибув і побачитись із ним хоче. Той же мусив вийти (бо був сей князь ктитором і великим благодійником їхньої обителі), але при сьому гірко журився, що до скінчення молитви чоловіку годити мусив.

Про того ж авву розповідали нам, що ніколи із келії (хіба що до церкви) без клепсидри в руці не виходив. А се робив, аби в пам’яті завжди мати, що жодна година марно і без-дільно пройти не має.

Той же авва якось, коли приключилося йому вибиратися в дорогу (мав собі за товариша мирянина Максима Смотрицького), як звичайно, зачинивши [...] * двері своєї, келії,