Читати книгу - "Яса. Том 1"

Подвір’я широке, згарцьоване кіньми, тільки попід тином зеленіє віхтями трава та попід самими вікнами прослався зелений килимок споришу. Корчма в кінці довгого двору схожа на всі інші корчми: в лівій половині покій і комірчина для приїжджих, в правій — шинок з бідненьким шинквасом і великою піччю, яка гріє і в хаті, де живуть сестри (на печі спить Захарко, лаз на піч звідти ж, з кімнати господарів), посередині — повітка для коней. З лівого боку двору — хлів і рублена комірка, в якій зараз замешкав Лаврін, з правого — клуня. За хатою — сад, і город, і чималий лужок, по якому тече невелика річечка, що впадає в Мрячку. Понад річечкою — верби, й осокори, й кущі калини. Маленький рай, нині він оповитий дрімотливою та спекотною млостю. Навіть моріжок в кінці двору порудів.

Лаврін ще раз усміхається сонцеві, своєму одужанню і повільно рушає з двору. Йому хочеться випробувати себе, відчути себе здоровим, аби вирушити далі в путь. Ступає босими ногами по попеченій сонцем стежці й почуває, як тисячі голочок пошпигують у підошви. Пошпигують тонко, приємно.

Село придрімало, село перечікує спеку, але воно живе, і Лаврін жадібно вглядається в його життя. До того ж він стільки довідався про нього, хворіючи (порозказувала Хотина, вона не тільки весела, а й балакуча), що зараз його поймає гостра цікавість. Оце ось подвір’я Маландія Куцого. Маландій — чоловік важкий, понурий, підозріливий, ні з ким не водить компанії, не родичається навіть з найближчою ріднею, не любить, коли до нього приходять по позички, і взагалі не любить людей. Він і сам якийсь невдатний, квадратовий, неначе випиляний з одного каменя або вирубаний з куба, — плечі широкі, тулуб короткий, руки товсті й чіпкі (таким його намалювала Хотина, таким його побачив Лаврін). Щоправда, обійстя ще не зовсім Маландієве. Живий іще Маландіїв батько Улас, він глухий, покорчений простудними хворобами і майже не злазить з печі. Одначе старечі сині пальці ще тримають кінчики родинних віжок. Маландій давно б видер з покорчених пальців віжки, та ба… Улас десь приховав торбину з грішми, а де, не знає ніхто. А сам Улас не каже, відає — ледве признається, Маландій йому і їсти не дасть. Маландій сто разів перемацав батькову постіль, облазив комору, попроштрикував колійським ножем всі стріпки на горищі, в клуні, в хліві і сажі — усе марно. Приступав до Уласа круто, погрожував заморити голодом, але Улас затявся: «Я скажу перед смертю». — «А як не встигнете?» — «Встигну. А ні, наведе на слід Бог». Не менш круто приступав до Уласа Маландіїв син, Харитон. Харитон — викапаний батько. Такий же натоптуватий, такий же рукатий, така ж темна пляма на підборідді, й такий же глухий серцем і крутий вдачею. Немовби в жарт, а насправді боляче крутив дідові пальці, й мовби ненавмисне висипав на кожух жар з люльки, й погрожував той жар роздмухати, якщо Улас не признається. І теж вилазив усі стропила і обстукав усі плахи в хлівах і коморі. Власне, Лаврін і думає про все це через Харитона. Бо ж вельми часто заникує він на подвір’я Тоцьких, товчеться там уранці і ввечері і, як давно здогадався Лаврін, неспроста. Вдає, що забігає по — сусідськи, а крутиться біля Хотини. А вона при його з’яві щоразу хмурить брівки і одвертається. Кілька разів Харитон заникував і до Лавріна. Сідав на тому ж високому порозі й запитував: «Ще кашляєш?» І кривив великі, вивернуті, червоні губи. Лаврін розумів, що то жарт, і відказував: «Кашляю». — «І всі на тих ваших Запорогах такі здохляки?» — знову запитував Харитон. «Є ще гірші, — відказував Лаврін. — Але перерубують навпіл і отаких костистих, як ти». Харитон прискалює зизе око. «І не підвереджуються?» — «Ні. А є серед них і такі спритники, що одним помахом відрубують язики, якщо ті дуже гострі. Ледве висунеться з рота…» — «Ти ж того не вмієш?» — «Не вмію». Так вони зав’язують балачку. А далі Харитон, як і всі інші парубки, починає розпитувати про Січ, про Великий Луг, про козаків. Скрізь, де тільки заявиться запорожець, його розпитують про Січ. Всю надію покладають на неї: адже на її річках і зарічках, по її шовкових травах гуляє воля, там немає пана, не свистить над чубатою головою нагай і не грузнуть порепані ноги в панськім чорноземі. Щоправда, Харитон тією волею не вельми переймається, його ноги в ялових чоботях і міряють свої гони, але й він, розказуючи про держателя села пана Григорія, оглядається на двері.

— Зустрічали ми його хлібом — сіллю на вишиваному рушникові, щоб уберегтися від його лютості, щоб щадимший був. Хліб тримав дід Тодось, та недогледів: з — за його спини ухопив той хліб зубами сотницький кінь, Григорій розсердився й так уперіщив старого ручкою нагайки, що той і кавкнув посеред дороги…

Харитон прискалює око, буравить червонястими зіницями Лавріна. Перехрест бачить гаразд, що він чомусь недолюблює його.

Але чому?

Небавом Лаврін дійшов до церкви. Вона нова, дерев’яна, з дерев’яною дзвіницею, чимось навіть схожа на січову. І — на замку. «Запечатана». Бо піп у кожнім казанні проклинав турків і вельми неречно відгукувався про гетьмана. Тепер хрестить, вінчає та відпускає гріхи потайки у себе в хаті.

Від церкви Лаврін вернувся до корчми. Навіть не дуже захекався. Можна, подумав, лаштуватися в дорогу. Але одразу ж подумав і про те, що отак одразу поїхати не зможе. Довге лежання мусить одробити в корчмі. На це кілька разів натякала Улита. Настають жнива, а в них у дворі немає чоловіка. Жнива ж тепер важкі й короткі: треба зібрати все за кілька днів, разом з усіма, щоб не запопали татари. Бо хоч державець їхнього села Григорій Дорофійович Дорошенко — приятель самого хана, і мають вони грамоту, по — татарськи писану, й заказано татарам кривдити селян, але ж хіба закажеш те усім ватагам. Розбійні татарські ватаги гуляють під самим боком, багате село Татусі їм, як голодному псові, що на прив’язі, шмат ковбаси. Незоглянешся, як обірве ретязь. І ще з однієї причини не поспішав Лаврін: корчма — при битій дорозі, чимало люду обертається в ній, може, хто чував про татаркуватого парубка та чорняву дівчину.

Жнива й справді були поспішливі, важкі і не схожі на всі інші жнива по Україні. Не в плахтах, не в намітках виходили жінки та дівчата, а в чорних запасках і чорних хустках. Тільки Хотина одягла