Читати книгу - "Україна: історія"

гарантував усім народам право на самовизначення. Проте якщо політичні принципи Антанти співпадали з позиціями українців, то політичні інтереси провідного учасника цього союзу — Франції — перегукувалися з польськими планами. Пройняті ідеєю не допустити відродження могутньої Німеччини, французи намагалися запобігти цьому, створивши на східному кордоні Німеччини сильну польську державу. І якщо Польща вимагала приєднання Східної Галичини, то так і мало статися.

Хоч східні та західні українці вирядили на Паризьку мирну конференцію (яка зібралася, щоб накреслити нову політичну карту Європи) об'єднану делегацію, на практиці західні українці у здійсненні своїх цілей діяли окремо. Вони, наприклад, домагалися визнання їхньої державності та допомоги Антанти на переговорах із поляками про врегулювання конфлікту. Проте обидві українські делегації зустріли мало симпатії та Паризькій конференції. Лише Англія, в якої польські плани французів не викликали захоплення й яка була заінтересована у галицькій нафті, протягом нетривалого часу підтримувала українців. Але з поразкою на виборах уряду Ллойд Джорджа й ця підтримка випарувалася. Тим часом, зав'язавши прекрасні контакти із західними державами завдяки зусиллям свого лідера Романа Дмовського, що вирізнявся запеклим націоналізмом (і антиукраїнськими переконаннями) поляки, як могли, старалися дискредитувати західних українців.

Поляки твердили, що українці надто відсталі, аби мати власну державу, що їхня осібність як нації — «вигадка німців» і що вони схильні до пробільшовицьких тенденцій. Польська пропаганда виявилася ефективною, оскільки європейці майже нічого не знали про Україну та українців. Отже, не було несподіванки ц тому, що 25 червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Східної Галичини, «щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд», проте Рада не погодилася на включення Східної Галичини до складу Польщі. Вона дозволила полякам правити у краї тимчасово за умови, що вони шануватимуть права населення й нададуть йому певну автономність. Остаточно доля Східної Галичини мала вирішуватися у майбутньому.

З огляду на історичні умови невдача західних українців у досягненні своїх цілей не була чимось несподіваним. У Східній Галичині, де українці вирізнялися високою організованістю й національною свідомістю, проблема насамперед мала кількісний характер: 3,5 млн галицьких українців просто не могли протистояти полякам, які в шість разів переважали їх чисельно й були розвиненішими у політичному і соціально-економічному відношенні. Розпочавши боротьбу, галичани розраховували на допомогу з двох джерел: із Східної України, яка мала надати збройну й матеріальну підтримку, що зрівноважила б перевагу поляків, і від Антанти, яка гучно зобов'язалася поважати принципи самовизначення й від якої вони сподівалися, принаймні, визнання законності українських прагнень.

Сталося так, що Захід віддав перевагу Польщі, поступившись принципами, а східні українці не змогли вберегти власної держави, вже не кажучи про те, щоб допомогти галичанам. Тому галицькі українці, які яскраво продемонстрували здатність до самоуправління, з не залежних від них причин не змогли здобути державності. Це не означає, що вони діяли бездоганно: їхні зусилля підривалися недіяльним керівництвом, бездарним стратегічним плануванням і запізнілою дипломатією на Заході. Однак, якби не величезна перевага поляків, не підлягає сумніву, що Західноукраїнська Народна Республіка посіла б своє місце серед інших нових національних держав Східної Європи.

Розв'язка

Відступ галичан у Східну Україну та їхнє з'єднання з силами Директорії було важливою подією в історії українського національного руху. Вперше західно- та східноукраїнські націоналісти, що протягом поколінь наголошували на існуванні між ними братніх зв'язків, увійшли в контакт між собою у масових масштабах. Тепер, коли українська революція вступала в свою завершальну стадію, виникла нагода пересвідчитися, чи здатні вони до співпраці.

Попри хистке становище на маленькому клаптику подільської землі, лишалася надія, що ці два уряди й армії, з усіх боків оточені ворогами, зіллються в одне ціле. У військовому відношенні українці ще ніколи не були такими міцними. Галицька армія налічувала близько 50 тис. бійців. Серед усіх армій, що воювали на Україні,— української, більшовицької, білої, вона була чи не найбільш дисциплінованою й дійовою. Внаслідок щойно проведеної реорганізації та появи кількох надзвичайно талановитих командувачів сильнішою стала й 35-тисячна армія Директорії. Крім того, з нею узгоджували свої операції 15-тисячні партизанські загони під проводом отаманів Зеленого та Ангела. Таким чином, українці мали 100 тис. загартованого в боях війська, що змушувало рахуватися з таким суперником.

На адміністративний апарат Директорії позитивний вплив справили також сумлінні галицькі службовці, які почали працювати в ньому. Вперше на території Директорії з'являлася подоба права, порядку й стабільності. Піднесення ефективності в управлінні та дедалі глибше розчарування селян у більшовиках сприяли тому, що населення з дедалі більшою готовністю включалося у мобілізацію, яку Директорія проводила на Правобережжі. Проте нестача зброї та провіанту змушувала Петлюру відсилати додому багатьох новобранців. У цей багатообіцяючий момент, щоб скористатися можливостями, які мерехтіли попереду, українцям належало виконати дві умови. Бони повинні були налагодити гармонійні взаємини між двома урядами, а також переконати Антанту в необхідності постачання їм зброї.

Незабаром стало ясно, що розбіжності між двома українськими урядами більші, ніж їхня здатність розв'язати їх. По-перше, між Директорією Петлюри й диктаторством Петрушевича існували досить непевні стосунки. Теоретично Директорія була всеукраїнським урядом і тому претендувала на верховенство; проте на практиці саме західноукраїнський уряд мав сильнішу армію, ефективніший апарат управління й тому не бажав дотримуватися політики, з якою не погоджувався. По-друге, обидва уряди розходилися в ідейних переконаннях. Директорія складалася майже виключно із представників лівих партій, тим часом як західноукраїнський уряд спирався на ліберальні партії з виразними консервативними тенденціями. Внаслідок цього східняки звинувачували галичан у «реакційності», а останні, відповідаючи компліментом на комплімент, називали перших «напівбільшовиками». Галичани, що вирізнялися високою організованістю й національною свідомістю, із зневагою дивилися на організаційну розхлябаність східних українців, їхній соціальний радикалізм і схильність. до імпровізаторства. Зі свого боку східні українці вважали галичан провінційними, збюрократизованими й нездатними зрозуміти конфлікт на Україні у ширшому контексті. Отже, на передній план з усією очевидністю виступили глибокі культурні, психологічні й політичні розбіжності, які накопичувалися між східними й західними українцями протягом століть.

Ці розбіжності виявилися під час об'єднаного наступу українців проти більшовиків на початку серпня 1919 р. Він почався вдало, й до кінця місяця попри впертий опір українці захопили велику частину Правобережжя. Проте головною причиною відходу більшовиків був не український наступ, а похід Білої армії. З Сибіру Москві загрожували сили адмірала Олександра Колчака, у Прибалтиці до наступу на Петроград готувався генерал Микола Юденич, але найбільшу загрозу являли армії генерала Денікіна, що насувалися з Дону. В кінці літа 1919 р. більшовицький режим, здавалося, от-от мав упасти.

30 серпня у щойно покинутий більшовиками Київ увійшли галицькі частини, а Директорія