Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

Ті, що полишилися, оббирали напівголі палі, дістаючи по шилінгу за сім бушелів[43], і глухо ремствували, бо так платиться в добрий сезон, коли хміль у чудовому стані, і ця ж платня лишається в силі за лихого сезону, коли власники не спроможні платити більше.

Я проходив через Тестон і Східний та Західний Фарлей невдовзі після бурі, чув ремствування збирачів і бачив, як хміль гнив на землі. У парниках Баргем-Корту тридцять тисяч шибок порозбивало градом, а брусквини, груші, яблука, ревінь, капусту, буряки — все геть-чисто потовкло і покремсало.

Це, звісно, надзвичайно прикро було для власників; але й у найгіршому разі жоден з них не обмежив себе в їжі чи питві. І однак газети саме їм присвячували цілі шпальти, висловлюючи співчуття і до нудоти докладно списуючи їхні втрати: «Містер Герберт Л *** оцінює свої збитки на 8 000 фунтів стерлінгів»; «Містер Ф ***, звісний бровар, що орендує всю землю в нашій окрузі, втратив 10 000 фунтів стерлінгів»; «Містер Л ***, бровар з Вотерінгбері, брат містера Герберта Л ***, також зазнав великих збитків». Що ж до збирачів хмелю, то їх взагалі не бралося до уваги. Проте я наважуся твердити, що кілька майже ситих обідів, що їх втратили напівголодний Вільям Баглс, і напівголодна місіс Баглс та напівголодні Баглсенята, — більша трагедія, ніж ті 10 000 фунтів стерлінгів, що їх втратив містер Ф ***. До того ж трагедію напівголодного Вільяма Баглса можна помножити на кілька тисяч, тоді як трагедія містера Ф *** заледве множиться на п'ять.

Щоб побачити, як живеться містерові Баглсу та його товаришам по нещастю, я натягнув свою моряцьку робу і вирушив на заробітки. Зі мною був молодий іст-ендський швець Берт, що спокусився пристати до мене заради пригоди. На мою раду, він убрався в свої «найдрантивіші лахи», і коли ми манжали Лондонським шляхом за Мейдстоуном, все дуже гризся тим, що одяглися занадто вже обшарпано, як для нашої мети.

Та й не безпідставно. Коли ми завернули до однієї корчми, господар зустрів нас настороженим поглядом і зробився привітнішим, тільки як ми побряжчали перед ним грошенятами. Надбережні мешканці підозріливо косилися на нас, а «пікнікери» з Лондона, пролітаючи в каретах, глумливо вітали різними образливими вигуками. Однак не пройшли ми ще навіть Мейдстоунської округи, як мій приятель пересвідчився, що одягнуті ми незгірше, ба навіть ліпше за пересічного заробітчанина. Часом траплялося там таке руб'я, що просто диво.

— На морі відплив! — гукнула якась циганкувата жіночка до своїх товаришок, коли ми проходили повз довгий ряд кошів, куди робітниці скидали обчухраний хміль.

— Розшолопав? — шепнув мені Берт. — Це вона в твій город.

Я розшолопав. І, слід визнати, метафора була влучна. В часі відпливу судна не можуть плисти, і моряк у часі відпливу так само. Моя моряцька роба на хмелищі ясно свідчила, що я моряк без корабля, моряк на обмілині, як ото судно, коли вода спала.

— Чи не візьмете нас на роботу, хазяїне? — спитав Берт в одного літнього управителя, дуже заклопотаного чоловіка з лагідним обличчям.

Той рішуче відказав «ні»; але Берт вчепився до нього і ходив слідом мало не по всьому полю, а за ним і я. Чи то наша настирливість видалась управителеві ознакою запопадливості до роботи, чи то на нього вплинув наш нужденний вигляд і жалісні оповіді, — хтозна; але, нарешті, серце його пом'якшало, і він знайшов нам один вільний кіш, що від нього дезертирувало двоє збирачів (наскільки я зрозумів, не спромігшися заробити на харчі).

— Та глядіть мені, шануйтеся, — застеріг управитель, полишаючи нас працювати серед жіноцтва.

Була субота, пообідня пора, і ми знали, що скоро й по роботі, отож завзялися вельми ревно, бо хотіли перевірити, чи зможемо бодай на хліб заробити. Робота була проста, власне, чисто жіноча. Ми сиділи над краєм коша між палями з хмелем, а третій робітник оббирав палі й приносив нам великі пахучі галузки. За годину ми набули вправності досвідчених фахівців. Як тільки пальці призвичаїлись автоматично відрізняти суцвіття від листя і обчухрувати їх по півдесятка за раз, далі вже нічого було вчитись.

Працювали ми моторно, не відстаючи від жінок, але їхні коші наповнювалися швидше, бо круг них роїлися дітиська і чухрали обома руками, майже не згірше за нас.

— Не обривайте попри саме стебло, цього не дозволяють, — підказала нам одна жінка, і ми з вдячністю сприйняли її поради.

Поступово ми пересвідчились, що на прожиток тут заробити неможливо, — тобто, чоловікові неможливо. Жінки оббирають стільки ж, як і чоловіки, а діти справуються чи не так само, як і жінки; тому чоловікові годі змагатися з жінкою та півдесятком її дітей. Бо ж та жінка з дітьми працюють укупі, і їхня загальна продуктивність визначає плату для одного робітника.

— Знаєш, брате, я голодний, як вовк, — сказав я до Берта. Ми того дня ще не обідали.

— Хай йому трясця, я ладен хміль їсти! — озвався той.

Потім ми обоє заходилися нарікати на своє недбальство, що не виростили собі купи нащадків, аби підсобили нам у скрутну годину.

І так ото ми збавляли час, ведучи повчальну для наших сусідів балачку. Ми повністю завоювали симпатії сільського хлопчини, що в його обов'язки входило підбирати окремі обірвані при оббиранні грона, і він час від часу підкидав нам до коша суцвіття-друге.

В нього ми довідались, на який аванс тут можна сподіватись: так отже, платять шилінг на сім бушелів, але одержати авансом шилінг ми зможемо тільки за дванадцять бушелів. Інакше кажучи, платня за п'ять з кожних дванадцяти бушелів затримується — в такий спосіб власник закріплює збирача за роботою, чи то при доброму врожаї, чи при кепському, і особливо при кепському.

А, зрештою, приємно було сидіти проти ясного сонця. Золотавий пилок осипається під твоїми руками, гострі духмяні пахощі хмелю лоскочуть ніздрі, і десь тільки на дні пам'яті мріють гамірливі міста, звідки поприходив цей люд. Бідолашне вуличне плем'я! Нещасні злидарі! Навіть і в них прокидається спрага на землю, невиразна туга за селом, з якого їх вирвано, туга за вільним життям просто неба на вітрі, під дощем і сонцем, за життям, не опоганеним міським сопухом. Як море кличе моряка, так їх кличе земля; десь у глибині їхніх недолугих, напівзогнилих тіл ворушаться тьмяні спогади про сільське життя далеких пращурів, які ще не знали міст. І радіють вони, не знати чого, пахощам землі, краєвидам і згукам, яких кров їхня не забула, хоча з пам'яті все це давно