Читати книгу - "Оголений нерв"

Настя уявила, як після звільнення місто вбереться в синьо-жовті прапори та стрічки, і подумала, що в неї ніколи не було вишиваної сорочки. Іноді кажуть, що національні атрибути зараз — лише данина моді, і називають декого вишиватниками. Можливо, для когось синьо-жовта стрічка та вишиванка і є способом показати причетність до сучасної моди, але не для неї. У Сєвєродонецьк досі не прийшла мода на національне вбрання. Настя згадала жіночку на ринку, яка намагалася продавати такий одяг, а на нього плювали. Після звільнення все зміниться. Повинно змінитися. Частина мешканців відчули провину за свою пасивність, і тепер за неї всі розраховуються великою ціною. І нехай кажуть, що хочуть, але Настя твердо вирішила, що після звільнення обов’язково придбає вишиванку — таке відчуття українця в собі, внутрішня потреба.

Ледь Настя почала засинати, як звуки вибухів змусили її підвестися з ліжка і вийти на балкон. За годину відбахкало, і Настя змогла заснути на кілька годин.

До Геника прийшла Улянка і нагодувала його вечерею.

— Схоже, я незабаром стану безробітною, — усміхнулася Настя Улі, коли дівчина заходилася мити посуд. Улянка нічого не сказала у відповідь, лише її щоки спалахнули, і вона схилила нижче голову над посудом.

Уже стемніло, і Настя вийшла на балкон покурити. Тиха вулиця, ніби вимерло життя навколо. Не видно навіть безхатченків, які в цей час виходили на «промисел» — збирати порожні пивні пляшки. Дивно, куди вони поділися? Невже і їх виловили ополченці і змусили рити окопи? Зазвичай у такий час вулицями гуляла молодь, пила пиво, а безхатченки чатували віддалік, щоби встигнути підібрати порожню пляшку. Зараз нікого нема — молодь боїться ходити в такий час, бо заберуть або «на підвал», або рити окопи. У будинках темні вікна: хтось виїхав, інші поспішають поспати, поки не почалися обстріли.

Багато містян вслухаються в тишу, яка будь-якої миті може розірватися голосом вибуху. Сполохане місто притихло, намагаючись сховатися в сутінках від галасливої війни. Темними, спустошеними вулицями та проспектами, десь поміж будинків, тихо крадеться темною тінню біда, яку вже давно не називають АТО. Її наймення — війна, і її покликала частина людей, які зараз притихли за темними вікнами…

Серед ночі Настя прокинулася в тривозі, відчувши, що лихо десь зовсім поруч. Вона навшпиньки пройшла до кімнати сина, він спав.

— Чи не з мамою щось трапилося? — полізло в голову. — Може, з Іванною горе?

Настя вийшла на балкон і поглянула в бік Лисичанська. Там на пагорбі чи десь за ним палала величезна рожева заграва. Незрозуміло, що горіло, лише чорне небо було підсвічене полум’ям.

Вранці розлетілася новина: на НПЗ, який терористи колись зайняли, влаштували там свій полігон та облаштували вогневі точки, горять цистерни з мазутом. Місто на пагорбі було ніби в тумані. Чорний дим стояв стовпом. Лише опівдні він став темно-синім і спромігся піднятися вгору, розпростертими крилами зловісного птаха розпластався над пагорбами, укутав весь Лисичанськ.

Від спостережень Настю відволік телефонний дзвінок. Вона дістала з кишені халата мобільник і здивувалася — телефонувала Аліса.

— Насте, Іван пропав, — сказала вона відразу, навіть не привітавшись.

— Як пропав?

— Уже добу нема з ним зв’язку.

— Раніше таке бувало?

— Жодного разу. Якщо він відмикав телефон, то завжди попереджав мене, щоб не хвилювалися, — розповіла Аліса. — Тепер з ним нема зв’язку, і все. Він повинен був повернутися додому ще вчора, але досі не прийшов. Я не знаю, що мені робити.

З голосу було чути, що жінка в розпачі.

— Зачекай, треба подумати.

— Я не переживу, якщо з ним щось станеться, — тремтячим голосом сказала Аліса.

Настя хотіла дорікнути подрузі, що вона сама підштовхнула сина на небезпечний і хибний шлях, але одразу згадала свою доньку.

— Гадаю, що тобі потрібно сходити до керівництва ополченців, — порадила Настя. — Де вони там зараз засіли, у ГІАПі чи у виконкомі. Вони повинні знати все про своїх бійців.

— Думаєш, мені скажуть, де він? — з надією спитала Аліса.

— Сподіваюсь, що так. Ти зараз іди і спробуй усе розпитати.

— Чоловік ходив на блокпост, де стояв Іван, але там сказали, що не бачили його, — давлячись слізьми, сказала Аліса.

— Не реви і не гай часу, — порадила Настя. — Повернешся, зателефонуєш мені. Добре?

— Дякую тобі, — промовила жінка.

Ввечері зателефонувала Аліса, і Настя почула її невтішний плач.

— Що з Іваном? Де він? Ти можеш мені пояснити? — сипала запитаннями Настя.

— Не знаю, — не стримуючи сліз, сказала Аліса. — На Вілесова сказали, що пішов на блокпост і вже не повертався. На блокпосту сказали, що його там не було, а у виконком мене охоронець взагалі не пустив. Що мені робити?

— Навіть не знаю, — зітхнула Настя. — Набратися терпіння, чекати і сподіватися. Якщо хочеш, то приїзди до мене.

— Ні, дякую. Буду чекати вдома.

— Якщо надійде якась звістка, телефонуй мені навіть вночі, — сказала їй Настя.

Стривожена зникненням Івана, Настя одразу зателефонувала Іванні.

— Як там братик? — запитала дівчина.

— Потихеньку одужує, — відповіла Настя і поцікавилась, чи, бува, не знає вона, де Іван.

— Не можу цього знати, — відповіла Іванна. — У нас багато людей, велике військо, тож я не можу знати, де хто з них знаходиться.

— Іванно, українська армія вже на підступах до міста, — сказала обережно жінка. — Може, ще не пізно щось змінити?

— Вони на підступах уже не один день, але це нічого не значить, — зухвало кинула дівчина. — Я свій вибір зробила, і ми готові дати гідну відсіч ворогу. Бувай!

Іванна відімкнула телефон, а Настя пішла у свою кімнату і знову передивилася відеоролик, де її донька зі зброєю в руках. Настя не могла пояснити, навіщо щодня займатися самокатуванням, але для неї стало звичкою щовечора вмикати відео і по кілька разів його передивлятися. Можливо, їй потрібний був час, щоб звикнути до змін у доньці? Чи сум за минулим так душив, що не можна було дихати? Настя знала напевно одне: вона безмежно сумує за донечкою.

— Мамо, навіщо ти сама собі робиш боляче? — почула вона за спиною голос сина і від несподіванки здригнулася.

— Генику, ти встав?

— Лікар рекомендував не залежуватися. Може, вимкнеш відео? Навіщо ятрити собі рани?

— Сама не знаю, навіщо я це роблю, —