Читати книгу - "Мальви. Орда"

зберегти і водночас оновити розхитану вільнодумством імперію, і поклав собі налякати вірнопідданих. Заявив прилюдно, що до самої серцевини імперії — до правлячого сенату — закралися вороги, що мають розширену агентуру по окраїнах, хочуть створювати периферійні, не залежні від Москви владичества — і ось один такий попався, і хто б ви думали — Меншиков! Захотів стати гетьманом Малоросії, а на гірший випадок — Курляндським герцогом. Преображенська агентура ворога викрила — і уяви собі, народе руський, що сталось би з тобою, якби Меншикову вдалося здійснити свої підступні плани. За його прикладом пішли б інші князьки та гетьмани — і розвалюється у вас на очах Третій Рим. Панове дворяни, а теж і посполиті! Хто вам тоді дасть жалування, хто дасть можливість брати хабарі, де ви тоді знайдете крамниці, в яких ви нині можете брати все, що вам потрібне, за півціни? А ще кріпаки проголосять право приватної власності на землю і розберуть до клаптика, а вас, нині всесильних, матимуть у задниці. А ще закриються школи й академії, а ще погаснуть ліхтарі в Петербурзі, а ще… Ну, нічого таки не будете мати, панове дворяни, коли завалиться імперія, тож давайте очищувати її від ворогів. Хтось має сумнів, що Меншиков ворог? Тоді самі подивіться: ще вчора крамниці були порожні, черги повсюдно, бідний городянин навіть коров’ячого вимені не міг купити. Ґвалт! А ось бачите — заслали Меншикова до Сибіру — і все одразу з’явилося: і масло є, і варена ковбаса… Будьте обачні, ворог не спить. Якщо треба, то ми запровадимо пряме царське правління, до кожного громадянина жандарма приставимо — ніхто й не писне! Тож заволав дворянський люд: «Слава Малому імператорові! Хай живе оновлена імперія! Ур–р–р–а!» Добре продумано, правда?

— Таж розкажи нарешті, що сталося з його сіятельством, — знетерпеливився Єпіфаній.

Розділ сімнадцятий

— Ти, напевне, добре пам’ятаєш… — повів Єрмолай свою розповідь, присівши поруч з Єпіфанієм біля підніжжя Високої Могили, в середині якої шаруділи й скреготали лопатами гробокопачі, вони хекали та матюкалися, вгризаючись углиб, і згодом уже не голоси, а лише глухе дудіння долинало на поверхню. — Ти ж мусиш добре пам’ятати, як Невою попливли чисті дошки, на яких ми востаннє понамальовували вуглем подобизни незабутнього великого магістра Тома, а вибрані і всемогутні колись карлики добиралися по дні ріки до світлого майбутнього… Ти подарував мені життя і цим неабияк прислужився своєму тимчасовому покровителеві пресвітлому князю Меншикову, над головою якого те світло враз померкло.

У приймальній залі Меншикового палацу я застав вельми зажуреного князя. Його сіятельство зрадів мною так, ніби ціле життя чекав на мене: підбіг, узяв на руки, пригортав, цілував і ревно плакав, примовляючи:

— Так минає слава світу цього, як говорили древні римляни… Скінчилося моє, Єрмолаю, і як добре, що ти завітав: обоз уже споряджено. Тридцять три коляси, карети і колимаги стоять запряжені на Московській дорозі, а в них, бачить Бог, лише мізерна частка мого добра, бо надбав я за своє життя сто тисяч кріпаків, шість міст з примежними селами, п’ять мільйонів золотих карбованців готівкою, а ще дев’ять вклав до англійського банку… Якби–то знаття, яким шматком подавишся! Чи ж то треба було мені малоросійського гетьманства або курляндського герцогства? Та, певне, ці мої забаганки були б забулися, якби не сталася велика конфузія: цісар Священної Римської імперії Йосиф оголосив на весь світ, що за мої заслуги у світовій політиці дарує мені герцогство Коссель у Сілезії. Іншого часу — то був би черговий мій тріумф, та нині наші стосунки з німцями попсувалися, тож упала на мене велика підозра. Цар Петро Малий, під’юджуваний супроти мене Голіциними, Толстими та Долгорукими, що, видно, нагадували одинадцятилітньому вінценосцеві, що це я і ніхто інший винен у мученицькій смерті його батенька царевича Олексія, оголосив мене, славного князя Меншикова, який стільки перемог здобув для Росії, агентом міжнародної розвідки. Ні більше, ні менше! А в нас — аби тільки жертву знайти, — і всі прогріхи зі своїх пліч на неї звалять. Нині, звісно, я один винен у всьому неладі в державі — тож добровільно вступаюся з Петербурга, виїжджаю до свого Ранненбурзького замку, що біля Воронежа, бо завтра може бути пізно… Як добре, що ти прийшов, вірний мій машталіре, поведеш мого каравана, я ж бо нікому вже не довіряю, — говорив сіятельний князь, колихаючи мене на руках і обливаючись сльозами.

Знав я, отче Єпіфанію, що ставлю своє життя на програну карту, але що мав діяти: карлицька колонія розпалася, треба й собі «смативать удочкі», — тож погодився я везти Меншикова не то що до Воронежа, а й до глибокого Сибіру, і таки довелося звідати і ту западню нєісходімую!

Виїхали ми зі столиці з парадою. Наш караван, крім роти драгунів, посланої самим царем для опатрунку за опальним князем, супроводжувало близько двохсот чоловік обслуги — пажів, гайдуків, лакеїв. Пресвітлий сидів поруч зі мною у кареті роботи знаменитого берлінського майстра Шпільдорфа і низько кланявся на обидва боки Московської дороги, обліпленої людським натовпом, мовляв, не плач, народе руський, я ще повернуся до тебе, це тільки вимушена прогулянка…

Проте марно втішав себе пресвітлий… їхали ми через ліси, вирубані на тридцять сажнів обабіч дороги для безпеки перед розбійниками, що ватагами гуляли в московських пущах, проїхали щасливо Іжор, Любань, Валдай, Торжок, а в Твері наздогнав наш обоз царський ад’ютант й наказав обслузі Меншикова здати зброю. У Клині з’явився другий посланець, — цей уже здер з князя ордени і прислугу майже всю розігнав.

А в Ранненбурзі, де Меншиков збирався доживати віку, комендант драгунської роти Іван Мельгунов викликав пресвітлого на допит і, погрожуючи тортурами, випитував про зв’язки Меншикова зі шведами. Про цісарський подарунок було вже забуто. Міжнародний агент — так міжнародний, будь–кому міг продатися… Від диби та від кліщів відкуплявся князь дорогоцінностями: виймав зі шкатулок адаманти, перли, золоті персні, далі віддав Мельгунову паличку із золотою головкою, всипаною алмазами, — подарунок Петра І за Каліську перемогу в Саксонії, потім — шпагу із золотим ефесом — подарунок польського короля Августа, ще далі — запонки з алмазами, подаровані цісарем Йосифом, і нарешті — срібний нічний горщик! Усе забрав Мельгунов, а тоді примусив–таки князя підписати протокол про своє запроданство іноземній агентурі.

Отож я, малий карлик, просвічений, правда, наукою графа Голіцина, якому служу вірою і правдою, водно міркую собі про непостійність і непевність життя великих у нашій імперії. Нині —