Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

чи п’ять сторінок своєї поеми. Він поправив їх, керуючись хибним принципом словесної вишуканості: там, де раніше було в нього «синій», тепер красувалися «блакитний», «ясно-блакитний», «небесно-синій». Слово «молочний» здалося йому не досить гарним, і в бурхливому описі миття вовни він віддав перевагу таким епітетам, як «молочнодайний», «лактальний». Він з гіркотою вилаяв критиків; потім став поблажливішим і порівняв їх з людьми, «які не володіють ані дорогоцінними металами, ані паровими пресами, ані прокатними станами, ані сірчаною кислотою для карбування скарбів, проте вони «вміють показати людям, де ці скарби лежать». Далі він рішуче осудив «прологоманію, яку вже висміяв у своїй дотепній передмові до “Дон Кіхота”» Князь геніїв. Проте він вважав, що його новий твір має починатися з яскравої передмови, такої собі посвяти в рицарі, підписаної людиною, що має високий авторитет і володіє гострим пером. Після цього додав, що збирається опублікувати початкові пісні своєї поеми. Тоді я й здогадався, в чому причина його несподіваного телефонного дзвінка: цей чолов’яга хоче, щоб я написав передмову до його педантської нісенітниці. Але мій страх виявився безпідставним: Карлос Архентіно сказав з ревнивим захватом у голосі, що навряд чи він ризикує помилитися, коли назве солідним престиж, якого набув у всіх колах літератор Альваро Мелінур Лафінур, і що, якби я його попросив, він міг би написати чудову передмову до поеми. Щоб уникнути невдачі, яка була б непрощенною в цьому випадку, я мушу особливо наголосити на двох незаперечних перевагах поеми: на її формальній досконалості та науковій строгості, «позаяк у цьому розкішному саду тропів, фігур та поетичної витонченості немає жодної деталі, що не відповідала б вимогам суворо виваженої істини». Він додав, що Беатрис вельми полюбляла розважатися в товаристві Альваро.

Я відразу погодився — охоче й багатослівно. Для більшої правдоподібності сказав, що переговорю з Альваро не в понеділок, а в четвер; на скромній вечері, якою зазвичай завершуються всі збори у Клубі письменників. (Таких вечер не буває, але збори письменників справді відбуваються по четвергах, — факт, який Карлос Архентіно Данері може перевірити по газетах і який, отже, надавав правдоподібності моїй відповіді.) З глибокодумним виглядом людини, яка добре розуміє тонкощі справи, я додав, що, перш ніж заговорити про передмову, я опишу йому оригінальний задум поеми. Ми розпрощалися; повертаючи на вулицю Бернардо Ірігоєна, я дуже виразно уявляв собі ті дві можливості, які мені лишались: а) поговорити з Альваро і сказати йому, що кузен Беатрис (цей пояснювальний евфемізм дасть мені нагоду зайвий раз промовити її ім’я) склепав поему, яка до нескінченності розширила можливості какофонії та хаосу; б) не говорити з Альваро. І я з абсолютною ясністю передбачив, що мій ледачий характер зробить вибір на користь б).

У п’ятницю з першої години я почав з тривогою думати про телефон. Мене обурювало, що цей інструмент, у якому колись звучав незабутній і неповторний голос Беатрис, тепер може принизити себе до того, щоб стати рупором марних і, либонь, розлютованих докорів одуреного Карлоса Архентіно Данері. Та, на щастя, нічого такого не сталося — крім того, що у мене виникла неминуча злість проти цього чоловіка, який накинув мені делікатне доручення, а потім забув про мене.

Я перестав боятися телефону, але в кінці жовтня Карлос Архентіно таки озвався. Він був страшенно збуджений — я навіть спочатку не впізнав його голос. Зі смутком і гнівом, затинаючись, він повідомив, що ці кляті Суніно та Сунґрі геть розперезались і під приводом розширення своєї бридкої забігайлівки збираються зносити його дім.

— Дім моїх пращурів, старий дім — окраса вулиці Ґарай, — повторював він, можливо, прагнучи втопити своє горе в мелодії слів.

Мені було неважко розділити його скорботу. Коли тобі вже за сорок, кожна зміна стає бридким символом скороминущості часу; крім того, йшлося про дім, який для мене безліччю нитей був пов’язаний із Беатрис. Я хотів був наголосити на цій делікатній обставині, але мій співрозмовник мене не слухав. Він сказав, що коли Суніно й Сунґрі наполягатимуть на здійсненні свого абсурдного задуму, доктор Сунні, його адвокат, зажадає ipso facto[266], щоб вони відшкодували йому збитки й виплатили сто тисяч песо.

Ім’я Сунні справило на мене враження; солідна репутація його адвокатських контор у Касеросі{485} й Такуарі ввійшла у прислів’я. Я запитав, чи він уже взявся вести цю справу. Данері відповів, що говоритиме з ним про це сьогодні ж увечері. Він ніби завагався й рівним, безбарвним голосом, яким ми маємо звичай повідомляти щось дуже інтимне, сказав, що для закінчення поеми йому потрібен його дім, бо там, в одному з кутків льоху, — Алеф. Він пояснив мені, що Алеф — це одна з тих точок простору, які вміщують у собі всі точки.

— Він у льоху під їдальнею, — став розповідати мені Карлос Архентіно, який від горя став іще балакучішим. — Він мій, мій: я відкрив його в дитинстві, ще коли й до школи не ходив. Сходи, які ведуть у льох, дуже круті, мої дядько й тітка заборонили мені туди спускатись, але хтось сказав мені, що в тому льоху — цілий світ. Тоді йшлось, як я згодом довідався, про скриню, але я зрозумів це буквально. Я потай туди спустився, скотився по заборонених сходах, упав. А коли розплющив очі, то побачив Алеф.

— Алеф? — повторив я.

— Так я побачив те місце, де, не змішуючись, перебувають усі місця земної кулі, і їх можна бачити під усіма кутами. Я нікому не розповів про своє відкриття, але почав туди приходити. Малий хлопець, звісно, не міг здогадатися, що його нагороджено цим привілеєм для того, аби у своєму дорослому віці він написав поему! Я не дозволю, щоб Суніно й Сунґрі пограбували мене, тисячу разів — не дозволю! З кодексом у руках доктор Сунні доведе, що мій Алеф невідчужуваний!

Я спробував звернутися до його тверезого глузду.

— Але ж у тому льоху зовсім поночі?

— Істина не може проникнути в розум, який чинить їй опір. Адже якщо в Алефі перебувають усі місця світу, то там же таки перебувають усі лампи, всі лампади, всі джерела світла.

— Зараз же прийду подивитися на нього.

І я поклав слухавку, щоб він не встиг заперечити. Іноді буває досить довідатися про один факт, щоб відразу ж добути з пам’яті цілу низку раніше неусвідомлюваних підтверджень свого раптового осяяння; я сам здивувався, як то раніше я не розумів, що Карлос Архентіно — божевільний. А втім, усі вони, Вітербо… Беатрис (я не раз повторював це собі) і