Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

По-перше, її реалізація призвела б до створення потужного, впливового, підтриманого Антантою антибільшовицького фронту.

По-друге, вона мала би своїм наслідком усунення українського національно-політичного табору із політичного життя і України, i Росії — адже у разі перемоги довелося б відповідати за державну зраду.

Національні історики соціалістичного напрямку, очевидно, вкрай негативно характеризували значення цих документiв. Один з них, наприклад, кваліфікував їх не інакше як «новий диктаторський жест гетьмана», або стверджував, що «з формально-правного погляду то були акти державного перевороту згори проти суверенности Української Держави»[237]. Інший намагався переконати в тому, що угода і відповідна грамота гетьмана є не чим іншим, як «зовнішнім проявом державного замаху згори, який виконав сам гетьман проти суверенности і національного характеру Української Держави у змові з недiлімськими діячами з-поміж московської меншини в Україні та з білим московським рухом ген. Денікіна. Це був просто удар по українській державній ідеї», — писав він[238].

Ще один «фахівець» стверджував: «Це одинокий акт у нашiй iсторiї, може i всесвiтнiй, що суверен самостiйної, незалежної держави добровiльно, без нiякого морального i фiзичного примусу, неприволений анi внутрiшнiми, анi зовнiшнiми обставинами, кинув державний прапор пiд ноги вiдвiчного ворога українського народу»[239].

Угода Краснов—Скоропадський: оцінки pro

Ті дослідники, які намагалися відійти від політичних оцінок, оцінити дії Скоропадського з точки зору корінних інтересів розвитку україномовної спільноти та її державності, справедливо вказували: цей крок гетьмана був «максимумом того, що тодi можна було вiд Антанти домагатись»[240].

Видатний історик, політичний діяч і журналіст галицького походження Іван Кедрин-Рудницький, хоча й характеризував цей акт, як вияв «українського політичного русофільства»[241], разом з тим критикував думку, що грамота від 14 листопада не дозволила б зберегти українську державність: «Може, Гетьманат, що був у добрих стосунках з антибольшевицькими білими генералами, — вказував він, — створив би проти червоної Москви сильніший фронт, як зумів створити Уряд УНР, може гетьманська Українська Держава могла б дольше втриматися проти воєнного походу червоної Москви, як вдержалась Українська Народня Республіка»[242].

В. Панейко (1883—1956 рр.) (ліворуч). Суспільне надбання 

І. Кедрин-Рудницький (1896—1995 рр.). Суспільне надбання

Неупереджено поставився до цього факту і о. Нагаєвський: грамота 14 листопада, — констатував він, — «мала на цілі рятувати існування Української Гетьманської Держави та захоронити її перед заливом большевизму»[243].

Чільний діяч ЗУНР, керівник її зовнішньополітичного відомства, згодом керівник делегації «об’єднаної» УНР на Паризькій мирній конференції Василь Панейко висловився ще категоричніше: «Єдиною позитивною концепцією української політики може бути тільки концепція здійснення самостійности української держави в спілці з самостійною державою московською, спілці так побудованій на новітніх засадах національної суверенности, щоб вона могла стати ядром, довкруги якого могли б угрупуватись всі инші, менші народи і держави Східної Європи й північної Азії — на просторі між Карпатами й східними границями етнографічної Польщі аж до Тихого океану»[244].

Автор іншого дослідження цілком справедливо наголосив на полiтичних можливостях, якi вiдкривалися формальним проголошенням евентуально можливої федерацiї: це i блокування виступу Директорiї та зусиль бiльшовицької Москви роздмухати «пожежу свiтової революцiї» на територiї Української Держави, i розкол умовного «великоросійського» табору, частина якого формально і фактично підтримала гетьмана, i початок переговорного процесу з Антантою, i утримання столицi, i збереження гетьманом статусу єдиного представника України в очах мiжнародної спiльноти[245].

Крапки над «і» ще на початку 2000-х років розставила Олена Бойко. Позиція керівника УД, — відзначила вона, — була правовою, отже гранично ясною: Антанта попри Берестейську мирну угоду вважає своєю союзницею небільшовицьку Росію, законним представником її — Добровольчу армію, вважає Україну невід’ємною частиною Росії, не визнає її суверенною державою. Власне угода Скоропадський—Краснов мала якось розв’язати цю колізію, але командування Добровольчої армії, «яке персоніфікувало усю «єдину і неділиму Росію, не визнало жодних прав за новими державами та залишило пропозиції гетьмана без відповіді»[246].

Вичерпні висновки 100-літнього обговорення доцільності/недоцільності угоди 3 листопада та значення так званої «федеративної» Грамоти 14 листопада підбив Анатолій Буравченков. Висновки такі:

— зміст федеративної Грамоти не дає підстави для категоричного твердження про те, що вона «ліквідовувала незалежність України», «вона написана в поміркованому державному дусі»,

— «проголошення федеративної Грамоти і початок протигетьманського повстання не перебувають у причинно-наслідковому зв’язку»,

— «Грамоту П. Скоропадського необхідно розглядати як зроблений під тиском складного міжнародного і внутрішнього становища тактичний крок для збереження незалежності України»,

— «...політика здорового глузду гетьмана П. Скоропадського базувалася на усвідомленні ним головної загрози для існування незалежної України з боку більшовицької Росії. Вона полягала у намірах використати військовий потенціал Білого руху в неминучій боротьбі з більшовицькими військами, зменшити антиукраїнськи налаштований мілітарний елемент на території України, залучити частину його до справи оборони країни»[247].

Висновок автора

Оцінюючи угоду Скоропадського—Краснова та всі наступні дії українського лідера, слід взяти до уваги продовження першої україно-української війни. Вiйни, власне, в українському таборi. Якщо точніше — збiг у часi i просторi принаймнi двох громадянських воєн.

Війна перша — поміж українськими націонал-соціалістами, з одного боку, та російськими і українськими інтернаціонал-соціалістами — з другого.

Війна друга — між українськими ліберальними демократами та їх російськими союзниками з українськими націонал-соціалістами, яких підтримували українські ж більшовики та їхні московські ляльководи.

Ще на одну війну, хіба не найважливішу серед інших, на війну, так би сказати, «під сподом» звернув увагу Віктор Савченко. Дослідник вважає: проголошення федерації з Росією було вигідно Франції. «Але, — вказує він далі, — це був остаточний розрив з масонською групою Петлюри—Ніковського, яка розуміла, що такий крок гетьмана приведе до вже не контрольованого масонами загального повстання, яке могло привести до приходу в Україну більшовиків. Масони групи Петлюри вважали, що Україна повинна розвиватися самостійно і навіть виявити собою приклад першої “масонської революції”»[248].

Одним словом, «усе змішалося в домі Облонських»...

Частина ХІ

УД: ендшпіль

Історія Української Держави 1918 р. — єдиного державного утворення на території сучасної України, яке проектувалося його архітекторами та будівниками як правове та демократичне, — стрімко добігала кінця.

24 жовтня, ще за присутності австро-німецького окупаційоного корпусу, якому вдавалося підтримувати такий-сякий лад у місцях своєї дислокації, гетьман був змушений оголосити надзвичайний стан на прикордонній з Росією Харківщині.

Офіційне пояснення таке: «щоби забезпечити мирним громадянам спокій», оскільки «в останні часи на Харківщині все більше повторюються розбійні вчинки озброєних банд, убивства, грабунки, підпали та підриви мостів на залізницях».

Тимчасове управління губернією було покладено на члена Ради, міністра внутрішніх справ Сергія Шидловського.

6 листопада гетьманським указом надзвичайний стан запровадили на Волині, поклавши відповідні обов’язки по його реалізації