Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жюль Верн"

затамувала власний душевний біль думками про щойно страчену нещасливу команду “Дункана”. Дочка поступилася в ній перед подругою, і тепер вона втішала Гелену, котра стільки її розраджувала! Мері перша заговорила про повернення до Шотландії. Джон Манглс захоплено дивився на дівчину, таку мужню, таку покірну долі. Він почав був якось казати про поновлення розшуків капітана Гранта, але Мері зупинила його поглядом і згодом мовила:

— Ні, пане Джоне, будемо думати за тих, хто повсякчас жертвував собою. Лордові Гленарвану треба повертатися до Європи.

— Ваша правда, міс Мері, — відповів Джон Манглс, — це необхідно. Слід також повідомити представників англійської влади про долю “Дункана”. Але не зрікайтеся надії. Наші розшуки триватимуть, коли треба, я провадитиму їх сам! Я знайду капітана Гранта будь-що або ж загину!

Джон Манглс брав на себе важке зобов’язання. Мері прийняла його й простягла руку молодому капітанові, наче закріплюючи угоду. Джон Манглс обіцяв їй відданість на все життя, а Мері йому — глибоку вдячність довіку.

Цього дня остаточно вирішили повертатися додому. Поклали не гаючи часу їхати до Мельбурна. Назавтра Джон Манглс пішов довідатися, коли відпливають судна. Він гадав, що між Іденом і столицею Вікторії існує постійне й жваве сполучення.

Проте його сподівання не справдилися. Судна ходили зрідка. Весь торговельний флот, який стояв на якорі в Туфолдській затоці, складався з трьох-чотирьох кораблів. Жоден поміж них не відпливав ні до Мельбурна, ні до Сіднея, ні до Понт-де-Галла. Тільки в цих трьох австралійських портах Гленарван міг би знайти судна, що йшли до Англії, бо ж Східна навігаційна компанія налагодила з тих пунктів регулярні рейси до метрополії.

Що ж залишалося робити? Дожидатися в їдені, поки прийде корабель? Але так вони могли затриматися тут надовго, бо в Туфолдську затоку судна заходять лише зрідка. Скільки. Їх пропливає у відкритому морі, минаючи гавань!

Обміркувавши все й порадившись з товаришами, Гленарван вирішив добиратися до Сіднея сухопуттям, коли раптом Паганель зробив несподівану пропозицію.

Географ і собі відвідав Туфолдську затоку. Він знав, що відсіль ніяк дістатися морем до Сіднея чи Мельбурна. Але одно з трьох суден, котрі стояли на рейді, готувалося відплисти до Окленда, столиці Іка-на-Мауї, північного острова Нової Зеландії. Паганель запропонував зафрахтувати цей бриг, аби добратися до Окленда, а звідти вже легко повернутися до Європи на якомусь з кораблів Східної навігаційної компанії.

Над Паганелевим проектом варто було поміркувати. До того ж цього разу географ не вдавався, як звичайно, до численних доказів, а обмежився самим повідомленням, додавши, що переїзд триватиме не більше п’яти-шести днів. Справді, відстань між Австралією і Новою Зеландією сягала щонайбільше тисячі миль.

Дивний збіг обставин: Окленд лежав саме на тій тридцять сьомій паралелі, вздовж якої від самого Арауканського узбережжя йшли наші шукачі. Звісно, Паганель міг би, не викликаючи докорів в особистій зацікавленості, навести цей доказ на користь своєї пропозиції, бо то була б цілком природна нагода відвідати береги Нової Зеландії.

Однак Паганель промовчав. Післях того, як його двічі спіткало розчарування, він, очевидно, не наважувався пропонувати трете тлумачення документа. Та, зрештою, що він міг сказати нового? Адже там написано: капітан Грант знайшов притулок на суходолі, а не на острові. А Нова Зеландія — то ж лише острів, отже нема про що й розводитися. З цієї причини чи з іншої, але Паганель і словом не прохопився про те, що переїзд до Окленда може мати хоч найменший зв’язок з розшуками. Він тільки зауважив — між Оклендом і Великобританією існує постійний зв’язок і ним легко скористатися.

Джон Манглс підтримав Паганеля. Він радив саме так і зробити, бо ж неможливо чекати в Туфолдській затоці на судно, що хтозна-коли сюди завітає. Але перш ніж вирішити питання остаточно, він вважав за потрібне відвідати бриг, про який казав географ. Гленарван, майор, Паганель, Роберт та Джон Манглс сіли в човен і по кількох змахах весел підпливли до судна, котре стояло на якорі за два кабельтових од набережної.

Це був бриг каботажного плавання місткістю на двісті п’ятдесят тонн. Він звався “Макарі” і робив рейси між різними австралійськими портами та Новою Зеландією. Капітан або, скоріше, хазяїн брига повівся з відвідувачами досить брутально. Вони одразу побачили, що це людина невихована й мало в чому відрізняється од своїх матросів. М’ясисте червоне лице, грубезні руки, плескатий ніс, вибите око, забруднена тютюном спідня губа й звірячий вираз робили з Вілла Галлея вельми відворотну особу. Але вибору не було, та зрештою до нього можна було й не придивлятися.

— А чого вам тут треба, як вас там? — гукнув Вілл Галлей до чужинців, що зійшли на палубу його судна.

— Ви капітан? — спитав замість відповіді Джон Манглс.

— Я, — відказав Галлей. — Що далі?

— “Макарі” йде з вантажем до Окленда?

— Атож. Що далі?

— І він везе?..

— Все, що продають і купують. Що далі?

— Коли він вирушає?

— Завтра опівдні, з відпливом. Що далі?

— Не взяв би він пасажирів?

— Дивлячись яких, і до того ж, чи задовольнить їх матроська їжа.

— Вони матимуть свої харчі.

— Що далі?

— Далі?

— Авжеж. Скільки їх там?

— Дев’ятеро, серед них дві дами.

— В мене немає кают.

— Їх цілком влаштує рубка, котру їм віддадуть.

— Далі що?

— Згода? — спитав Джон Манглс, якого анітрохи не бентежили поводження капітана і його спосіб вести розмову.

— Подивимось, — буркнув хазяїн “Макарі”.

Вілл Галлей покружляв туди-сюди палубою, тупаючи важкими на залізних цвяхах чоботями, і, зненацька круто повернувшись, став перед Джоном Манглсом.

— Скільки дасте? — спитав він.

— А скільки